Нестор не чекає обіду, сідлає велосипеда і найближчими дорогами женеться до Ам Кіршберґ-у, знаходить Віру у значно привабливішому стані, ніж минулого разу, все ще з відтінком хоровитости, але привіталася вже радісно, похвалилася, що їсть і спить задовільно, почувається не все ще певно, але в дорозі до певности.
У розмові, оминали її клопоти, говорили про весну, настрої, комітет і тільки згодом, зберігаючи обережність, ніби між іншим, жартівливим тоном, Нестор зробив натяк, що коли вона вийде, на неї там чекає приємна несподіванка. Затьмарені очі Віри блиснули огником. — Еріх?! — майже шепотом, запитала вона.
Нестор лишень заперечливо похитнув головою. Огник у Віриних очах причахнув. — А що? — питала вона, хвилинку запнулася і враз запитала; — Батько! — В її голосі відчулось збентеження.
— Лишень не хвилюйтесь, все добре, все дуже добре — спішив на виручку Нестор.
— Ви його бачили? — питала напружено, очі нервово тремтіли.
— Бачив... Розмовляв, — казав Нестор захоплено.
— Як він виглядає? Де він був? Що він про мене думає? —— посипались запити.
— Виглядає добре, хоче вас бачити... А де був? На ньому бухенвальдська блюза, —— відповів Нестор.
— О, мій ти Боже! — вирвалось у Віри. — Бідний батько! Бідний мій батько! — Вона заплющила очі, а по часі вибухово спитала: — А що буде тепер? Що маю сказати? Для нього це ніж в серце.
— Знаєте, Вірочко, — говорив дуже лагідно Нестор — є таке добре слово спокій. І давайте, ми до нього звернемось. Не забуваймо нашого часу, наших умов. Зрештою, ваш батько, як ніхто інший, це до подробиць знає.
Віра це слухала уважно, її великі очі здавалось, щ збільшились. — Я такий боягуз, —— вирвалось у неї. — Я такий мерзенний боягуз, всього боюся. Дуже вас прошу: не лишайте мене саму, з вами мені безпечно, знаю, що маєте багато іншого, але я вас прошу.
— Шановний, боягузе! Запевняю: ми вас не лишимо.
Там чекають — не дочекаються, —— батько, тітка, швагер, сестра! Ви вдома. — Говорив Нестор тоном жарту.
— Яка тітка? Яка сестра? —— дивується Віра.
— Тітка Таня, її дочка Мар'яна, — вичитував Нестор.
— І вони тут? Яким чином?
— Дуже простим чином. Вони жили в Празі, туди прийшла "родіна" і це все.
— Тітка Таня велике табу. Цікаво до неї торкнутися.
— Торкнетеся, торкнетеся! Гарантую.
— Чи бачились вони вже з батьком? Це ж їх кумир. Дядько Андрій... Вони її збожнювали.
— Ще не бачились, але це вже станеться.
— Батько! Як він виглядає?
— Велетень. Трохи потріпаний... Все щ,е велетень.
— Боже мій, Боже мій! Цього не вискажеш. Ви маєте рацію, ви маєте рацію. Спокій. Колись розкажу. Я вас по батькові?
— Павлович.
— Несторе Павловичу. Я вам невимовно вдячна. І вибачте.
— Е... Сентимент. Трохи незвичний випадок... Ц належить до моїх обов'язків, — казав Нестор, глянув на ручний свій годинник. —— Отже — до побачення.
— Лиш до скорого побачення. До завтра, — казала Віра і простягнула бліду, з довгими пальцями, руку, як він обережно потиснув... І вийшов.
Його черговим завданням є, знайти когось з Водяних, вони, як казали бувають у таких місцях, як "Ратс Келлер", або "Елефант", тому він осідлав велосипеда погнався до центру міста, де то на Ринковій площі, бовванів покреслений, як стара дротована макітра, рисами то самий Келлер, донедавна зразок готичної архітектури оздоба міста, тож то тепер мальовнича руїна і приваба алчущих й жаждущих всілякого втікацтва, між яким український пігмент вирізнявся виразно. Як той келлер умудрявся зберегти подобу ресторану, це, розуміється, тільки його привілей, бо на зовні, здавалось, що це щось непосильне, тому було зворушливо бачити кожного полудня і кожного вечора, чергу зім'ятих постатей, як повільно, але все таки посувалася до тих столиків в глибині цього чародійного підвалля.
На жаль, Водяних тут не виявилось, Нестором поняла впертість і він вирішив заглянути ще й до "Елефанту", що на цьому ж таки майданчику, древня, яєчко-жовтого кольору, споруда, що пам'ятає ще Гете, який, кажуть, любив тут бувати... Два поверхи ренесансового вислову, що їх оминули бомби Америки. Нестор зайняв місце в черзі, бачив знайомих, але не бачив Водяних. Стояти в такій черзі, це стояти поміж народами. Ті там спереду, мабуть подружжя, виразно литовського кореня, а ті ззаду чи не Греція. Ті он кельнери без сумніву італійського штибу, а той кухар, що іноді показується у дверях кухні, напевно чех. Вже при столі, Нестор розмовився з урядовцем міністерства закордонних справ Литви т його красунею жінкою на тему "що нас чекає далі". Вони песимісти. Перспективи мрячні. Европа розвалена. Москва в поході. В загальному, це втеча. Остаточна мета — Америка... Границя, за якою нема далі.
Нестор повний суперечности, але не має відваги цього сказати. Европа? Скажіть точно. Яка? її географія лишається на місці. Але її дух, її стиль... Як центр всі континентів... Це зміниться. Під місяцем нічого вічного. Однак, Европа, як музей... Це колосальне і його не зітреш.
Це лиш думки... Вибачте. Сперечання самого з собою... Гнів безсилля, можливо, зухвальство. Вони переслідують, не дають спокою, одначе тільки думки. Тож то Нестор в течії дії, він квапиться... Швидко їсть, швидко встає, швидко відходить. В комітеті повно люду, все в русі. Зустрів Бутина і першим його слово було: — То ж вас шукає доктор Татяна.
— Де вона тепер? — викрикнув Нестор.
— Можливо внизу, — казав зайнятий якимсь плякатом Бутин.
Нестор кинувся вниз, на дверях однієї з кімнат вже красувався напис творчости Бутина барокковими літерами: "Український Червоний Хрест", за дверима якого, при столику, сиділа знайома молодиця і виписувала посвідки людям з черги, що сягала мало не до виходу.
Тож то за тим ще раз кімната, відчинені двері і в них високого росту, зі загорілим, ластовинястим лицем пан у білому плащі.
— Татяно Григорівно! — викрикнув тріюмфально Нестор.
— Ого-го! Кого я бачу! — зраділа пані в білому плащі — протяжний, соковитий альт, широка усмішка. І радісні, міцні обійми. І багато вигуків. І компліментів. — Ви блискуче виглядаєте! — гомоніла Татяна Григорівна.
— І ви також... Цвітете. Пригадуєте? Скільки розмов.
— Хто б таке забув. Прекрасно. Чудово. Шкода, що відійшов Микола. Він би тішився. Нам казали, що ви тут і ми вас шукали, — говорила Татяна, при тому розбирала скриньку дентистичного приладдя і розкладала його на полиці.