— Я мишей не боюся, — заявила Ірина.
— Лишень привидів, павуків і бомб, — відповів на це Нестор.
— А я тільки мишей, — відозвалась Віра.
— А і справді... Що воно страшніше — миша чи бомба? — філософував Микола Іванович.
— Залежно від синдро-індивідуалістичних суперечностей між біологічною і соціяльною природою речі, — відповів на це Нестор.
— А що така мова мала значити? — питав Микола Іванович.
— Зміст супоставлення: бомба — миша, — говорив Нестор.
— Миша страшне. Бррр! Влізе тобі під ковдру, — перебила Мар'яна.
—•Маєш, дочко, рацію... То ж то бомба — бах! І нема, — казав Микола Іванович.
— Чи ви затихнете? — сварилась Татяна.
— Вона конче хоче загнати мене на ліжко. Не дамся! — казала Віра.
— Це коли ми, одного разу, на Поділлю, — почав, було, Микола Іванович, але його одразу перебила Ірина:
— Миколо Івановичу! Лиш нічого страшного!
— Це не страшне, тільки забавне... Такий епізод, коли наш відділ, на одному хуторі, зупинився на ніч, — продовжував Микола Іванович.
— Сподіваємось, там не було гоголівської відьми, — перебила його знов Ірина.
— А якраз і була, — вів своє Микола Іванович.
— Відьма! — викрикнула Мар'яна і так завертілась, аж тріснуло ліжко. — О! Це гірше, ніж миша. знаю, — бурмотіла Мар'яна.
— Звідки ти знаєш? — питала Татяна.
— Знаю. З книжок. Така баба. З носом, як гак. З мітлою, що летить. Ух! — продовжувала своє Мар'яна.
— А я відьом не боюсь, — казала Ірина.
— Лишень клямки, що сама повертається, — додав Нестор.
— Не нагадуй! — протестувала Ірина.
— О, клямки я також боюсь — озвалась Татяна.
— Ви? Воїн революції? Боїтесь клямки? — кпився Нестор.
— Ще й як боюсь. Коли лишаюсь сама, підпираю двері стільцями, заглядаю під ліжка, до шаф, — казала Татяна.
— Щось там знаходили? — питав Нестор.
— Нічого не знаходила, але чулась безпечніше.
— Доводжу до вашого відома, що ваш патент безпечности не лишень ваш. Наша Рена практикує його від прадавна. До того вона цілу ніч не гасить світла, привиди, мовляв, не зносять ясности... Ой! Але ти не щипай! — казав розважно Нестор. Збоку Мар'яни почулись смішки.
— А ти не прозраджуй моїх патентів, — казала Ірина.
— Даремно, пані Ірино. Татяна знає їх ще з хутора, — казав Микола Іванович. — Ну! Хутір. На хуторах безодня страхів, моя Ірина ще в таких тарапатах не бувала, вона міська, там хідники... І електрика. На хуторах для привидів рай, там вони цілими ночами ,,їздять по конях", сплітають їм гриви. А відьми літають роями з димарів на мітлі, забирають від корів молоко, обертаються в чорних котів, наводять пристріт, вроки, зводять чоловіків, коли ті вертаються з корчми, б'ють горшки, гасають по бантах, вони там мали чим зайнятися, а що їм робити в місті, особливо совєтському, де люди живуть, як ось ми, глибою... Куди проникне хіба бравий руский клоп. Але чому ти мене щипаєш? — закінчив свою тираду Нестор.
— Щоб ти вже замовк, — казала Ірина і ще додала: — У місті також духи. По кутах, по шафах, під ліжками.
— І ще одне місце, про яке ти не згадуєш, — казав Нестор стишеним голосом.
— Де? — цікавилась Ірина.
— У чудовій, розумній голівці моєї Іриночки, — відповів Нестор і одразу відшарпнув руку, бо відчув дошкульний дотик її пальчиків.
Татяна нагадала, що ніч не стоїть, що треба все так здрімнути, заперечень не було, Микола Іванович, якому перешкодили оповісти його курйозний випадок на Поділлю, обіцяв оповісти його при іншій нагоді, в кімнат запала тиша, почалось повільне засипання. Лишень не всім це легко давалося. Наприклад, Віра не могла позбутися думки, що ось біля неї — простягни лиш руку, і торкнешся вогню. Хотілося простягнути, хотілося торкнутись, хотілося опектись. Який тут сон... Там те дихання... Його ритм зливається з її ритмом і зриває глибоке, тяжке зідхання. Віра, мов їжак, осотана колючками, згортається сама в собі. Зірватися б і бігти. Крізь вікно плине свіжість ночі, контури предметів напівтонуть в темряву, виринають то зникають видива. Довга Вірина ніч... Замережана духами, привидами, спокусою, боротьбою.
Ранок почався сливе зі сонцем, дарма що пізно почалась ніч. Сонце, міцне й бадьоре, появилось зараз з будинками і змусило півнів кукурікати, голубів воркувати, горобців цвірінькати, корів мукати і цей такий коктейль звуків впоював кожну стеблинку, і все танцювало кан-кан. Товариство Водяних спонтанно, хоч-не-хоч, пробуджувалось, поворушивсь хтось — ворушилось все, позіхалось розмашно, питалось як спалось, що снилось, я поводились привиди. Вставали жінки — одвертались чоловіки, вставали чоловіки — одвертались жінки, по черзі зникали в убиральні, по черзі залицялись до дзеркала, наперебій змагались жартами, ґросмайстер анекдотів Микола Іванович, розповів, як у Москві, сердобольна старушенція з провінції, шукала і не могла знайти, гріб Леніна дарма що була вона під самим мавзолеєм. — Бабушка! Каво іщеш? — запитав її міліціонер. — Да вот ґроб Лєніна, ґалубчік ти мой, — відповіла старушенція. — Как же ти не відіш... Да вон он! — вказав той на мавзолей. Старушенція витріщила на це очі і вирікла: — Так вот ґдє сабака зарита!.. .*(* Російське народне прислів'я для визначення здивовання.) Усі сміялися. З анекдотами лиш зачни... Після не оберешся... Кожному свербить язик щось сказати.
Але сьогодні не до анекдотів, це день відмінний... Зрання Татяна покликала Ірину вниз до кухні, щось там вони чарували, згодом покликали туди Миколу Івановича, ще згодом і Нестора.
Іван все ще десь там вилежується, але Віра вже на ногах — бліда, не виспана, чеше своє пишне, з відблиском бронзи, волосся, а Мар'яна, що вже також встала, висловлює думку, що такий самий колір волосся, як каже її мама, мала і її бабця. А чи правда, що Віра подібна до дядька Андрія? — цікавилась Мар'яна. — Так кажуть, відповіла Віра. А чому? А чому? Віра сміється — хто зна чому, це в роду, у них у всіх каштанове, з відливом бронзи, волосся, за винятком хіба старшого брата Василя, що вдався у свою матір, яка була чорнявою. Але ж у її батька очі сірі, казала Мар'яна, а Віра сама дивувалася, як це так сталося, що ніхто з них не пішов у батька, хіба що вдачею... А Мар'яна цікавилась Василем далі... Хто він, і що він, і де він? О, це риба... Велика риба.. Військова. У Москві, відповідала стереотипно Віра, його мати померла коли було йому щось, як п'ять чи шість років, Віра й сама не знає цього точно, кажуть, що була красуня, вона бачила тільки її портрет роботи дядька Петра.