І Нестор, який це чув, вичув, вислухав і який це бачив, не мав сумніву, що в тій вирві галасу розтопились і розвіялись у просторі дві найцікавіші постаті, з яким він випадково зустрівся в цій своїй судьбоносній мандрівці. І був цим, мов би вдарений. Поставало питанн центробіжности сил природи не зважаючи на ніякі загрози ніякого спротиву. Як також питання, чи той Іван, у цій грі противенств, вийде переможцем.
Тим часом Нестор йшов своєю дорогою. Десь за пару тижнів, разом з рештою своїх земляків, він залишив Ваймар.
НАЗАД ДО ХУТОРА
І
Вихід мільйонових мас народу українського за межі землі їх предків в наслідку Великої всеросійської революції, як також Великої другої світової війни, свідчить про те, що справа, яка до цього спричинилася, переповнила створені їй греблі, перелилася через їх край і розлилась далеко й широко у просторах Вільного світу. І це вже годі звати "еміграція". Це вже похід. Це вже розширення меж і засобів дії. Це вже закон.
Нестор та Ірина Сидоруки підпорядковані цьому законові, з початком 1953 року, вже громадяни Об'єднаного Королівства Великої Британії, оселені в місті Торонті, що над озером Онтаріо в домінії Канада і власники будинку на вулиці Ґотик, а одночасно вони приналежні до півмільйонної групи людей з назвою ukrainian. Так. Вони зложили присягу вірности її Королівській Величності королеви Великої Британії і всього Коммонвельту, вони цим зобов'язані, одначе їм не заборонено виконувати, як у думці, так і в ділі, зобов'язання їх роду і їх переконань. Вони в атмосфері найбільшого привілею людини бут свобідною.
Так, наприклад, цього названого року, жовтня чотирнадцятого, у годинах ранніх, Нестор Сидорук, виїжджає таксівкою до станції автобусів на вулиці Дондес, його проводить Ірина, щоб о годині восьмій, тяжким, двоповерховим, сірим "Ґрейгаундом" вирушити в дорогу. Призначення — Ню йорк.
Дві години згодом, вперше за свого життя, він переїжджає границю З'єднаних Стейтів Америки, яка пересікає міст "Свободи" на річці Ніаґара з пашпортом громадянина Коммонвельту Британія і почуттям великої певності на землі, яку, між іншим, весь день завзятюще знецінює проливний дощ, бо зводить видимість всього до, не більше десяти метрів, і тим самим можливість першого бачення цього дива до дуже скромних засягів.
Але все гаразд, все в порядку. Незграбному "Ґрейгаундові" це не назаваді, він виконує своє завдання без найменшого закиду і згідно з розкладом, біля восьмої вечора, зі звинністю моржа, він поринає попід Голляндським тунелем Гудзону, щоб за певну кількість хвилин, грайливо виринути на другому побережжі з кокетливо назвою Мангеттен.
Ню Йорк. Нарешті! Дозвольте, дозвольте — що таке Ню йорк? В контексті явищ урбаністики — злиток заліза, бетону і людського генія у гігантський вислів будови... Фантазія здвигнута до висот хмари, тріумф і твердиня потужних, апотез ентузіястів ґрандіозо.
Наступного дня, о годині восьмій вечора, у будові з написом "Український Народний Дім", що на Другій авеню цього ґрандіозо, під зарядом Об'єднання Українських Письменників, публічний Сидоруків виступ — "Література, як ідея й міраж". Переповнена, на пів тисячі публіки, авдиторія, люди Києва, Львова, Харкова, атмосфера високого наснаження тіла й духа.
Бути в Ню Йорку, а почуватися в Києві — привілей вибраних. Ми не еміграція, ми міграція, вибір позицій, стратегія незломних. Література їх мови наснажена тим же патосом, в її лябораторіях монтуються двигуни дії, одночасно це міраж, блукання пустель, царство незнаних, лагуна заперечених.
Такі ось думки, вириваються вони пристрасно, сприймаються спрагло, розцінюються марнотратно. Думай, супереч, кричи, це форум, це арена, це змагання істин, боротьба безсилля перевести їх в життя, коли всім, масою, нараз хочеться сказати все, щоб не сказати нічого. Свобода вино і незвичні до нього суб'єкти, швидше ніж треба, тратять тверезість. А одночасно, це настрій весни, в повітрі розчини тепла і надії, ось-ось загримить, поллє дощ і все заяскравиться.
А скільки тих несподіванок і які вони гострі. Знайомі й знайомі обличчя, патетичні обійми. Де це й коли це бачились, за ними таке побоєвище, роки великого ярмарку і нарешті ось, мов би зібрано разом в особливому місці для особливих несподіванок.
При вечері в ресторані цього ж таки Українського Народного Дому, де подають, і борщі, і вареники, і голубці, мов би це було в театральному ресторані перед оперою Києва, на Нестора чекає особливий удар. Довгий стіл, багато знайомих і в тому... О! Тож Татяна Григорівна, жива-живісінька і ще величніша, ніж було. І так обійми, мов би вони зливали людей, як огонь метал. І Микола Іванович! Денді. З голочки. І їх Мар'яночка... Як зоря, що вийшла із-за гаю. І ще більше; свят, свят, свят! То ж Сашко. Він. Доторкнись... У всій своїй винятковості... А за ним... Мій ти Боже! Привид чи сон? Неможливо, ніяк неможливо. То ж Віра! Жива, як бачиш і чуєш.
З цього воно й почалось наново. Довгий стіл, товариство, Нестор в центрі, підносяться тости, дзвенять чарки, гомонять промови, а Сашко, змовницьким тоном, ніби він нарешті прийшов до справжнього слова, яке він давно для цього приготовив, казав з полегшою:
— Ну, от, Несторе Павловичу — сталося. Ми ось і вдома. Ви переконаєтесь, що в ніякому вашому Луцьку, не знайдете такого вдома, як в цьому Мангеттені. Тут ви нарешті не якийсь фунт клоччя, а Ви з великої літери. І звучить це, як там не кажіть, гордо, отже п'ємо за ще одного світового — ре-мі-до-ля — українця, почесного громадянина сталево-бетонового Ню Йорку, Нестора Павловича Сидорука!
Аж тепер Нестор помітив, що перед ним шампанське, а коли випив, відчув, що і від нього вимагалось слова. Але де його взяти? Він так і сказав; — Дорогі! Коли бачиш чудо, — помахом руки він зробив знак параболи, — де взяти мову? То ж я, власною особою, провів цю лейді, — він вказав на Віру, — в дорогу "на родіну" разом з її батьком. Коли це, спитаєте, було? Пам'ятаю, пам'ятаю, десять років тому, дванадцятого травня. І як це сталося, що я бачу її тут, сьогодні, мало не у вигляді статуї з факелом свободи? Чудо це, а чи просто реальна реальність зложена з чудесного, як вода з Га-два-о? А коли реальність, Сашко правий, ми в Луцьку і шампанське чудове! Салют! — говорив Нестор з наміром закінчити тости розмовитись особисто.