Іван зривається, і того самого дополудня його сірий "Фольксваґен", мов скажений, погнався до хутора. А там...
Господи Боже! Кольори, птахи, кудлатий Неґус, бур'яни... І під самим його порогом, таборувала, видно, череда якоїсь тварі Божої, чи не, бува, буйволів, які іноді несподівано появляються і так само несподівано, зникають, залишаючи за собою багату колекцію візитівок зеленого кольору, як знак подяки за дружню гостинність.
Іван був на верху блаженного захоплення, все йому тут подобалось, геть включно з тими буйволячими кізяками, за ним всі його клопоти здоров'я і він навіть шкодував, що він не має з ким цим настроєм поділитися.
III
І саме в такому стані, за яскравої погоди, у понеділок двадцять четвертого травня, в день канадського державного свята королеви Вікторії, після довгих блукань, знайшов Івана Нестор Сидорук, на наполегливе домагання Віри і Сашка Рокитів.
Нестор виїхав з Торонта вранці о годині восьмій, Шевролетом, на ачей, з наміром, будь-що-будь, відшукати того відлюдка і спробувати знайти з ним "якусь мову", не дивлячись на всі їх суперечності в минулому, бо ж головне про що тут ходить, це Іван, як питання, як вислів, як типаж. Виняткова людська істота виняткової долі, а, можливо, й виняткового призначення. Можливо, первоістотність, з якої постала нація... Зо всіма її добрими і злими прикметами.
Зрештою, Іван добре Нестора пам'ятає, це ж бо був він, що попереджував Івана перед тією "родіною", що вказував прямо в точку ясности, що її Іван демонстративно, проти власного переконання, злегковажив... Іван знав також вартість такої трагічної легковажности, як заштрик морфини проти болю, але він був понятий фурією спротиву, проти якого не було іншого засобу лікування. Але тепер... З віддалі часу і простору... Але після досвіду... Віра, наприклад, писала Несторові: "Я хотіла б, щоб Ви з ним побачились... І його вислухали... Це завершило б конструкцію розуміння ферментаційних процесів на тлі "стрибкоподібних змін", які відбувалися в нашому просторі і про які Ви мені колись говорили".
Саме тому Нестор виїхав гуляти по квадратах мапи онтарійського фермерства північно-західнього напрямку, бічними, критими гравієм дорогами, раз у раз розпитуючись куди і де повернути, щоб добитися до цілі і по часі, опинитися перед одними закритими на колодку ворітьми, збоку яких, на стовпчику хизувалась поштова скринька з написом Сенишин, оповита глибокою безлюдністю й тишею, мов би вона сама одна на цілій плянеті.
Але це воно те і є. Сенишин. Розуміється. Символ часу. Зречення минулого. Нестор зупинив машину, відкрив віконце, дивиться, слухає... Алея розквітлого бозу заросла споришем і кульбабою, в’їзна дорога, свіжий слід авта, з-за кущів далі визирає другий поверх, облитого сонцем цегляного будинку, і це все свідчить, що там мусить бути життя.
Так. Там життя. І перш за все, з тієї масивної тиші, поміж хмарами бозу, вирвалось здоровенне, чорного кольору, собарно, яке наповнило тишу надривним, сердитим гавкотом. Нестор намагався, було, нав'язати з ним примирливу мову, але де там... У таких випадках компромісу не може бути. Чужинче! Хто б ти не був — рушай свої колеса і манджай далі. Тут ти виразно непроханий. І увійдеш ти сюди хіба через мій труп.
Це, розуміється, був Неґус — страж і товариш Івана, і поки між ним і Нестором відбувався цей діялог, у алеї, поміж бозом, показалась ще одна, виразно людська, постать, одягнена у незграбний, з великими кишенями, сірого кольору жакет. Не можна помилитися... Здалеку видно... Іван Мороз... З голови до ніг. Час лиш додав до кольору його волосся трохи сріблистки і дещо нагнув його стовбур. А поза тим та сама дебелість, тесана звичайною сокирою зі звичайного дуба.
Відбувається швидке пізнавання, несподіване здивування, як тільки Нестор назвав себе, він одразу побачив, що Іван тепер не той самий Іван, якого він знав в минулому. Назверх хіба той самий, але підзверх... Гай, гай...
— Нестор Павлович! — викрикнув він захоплено, так ніби він довго його чекав і нарешті дочекався. Заметушився, забігав, погнав ген Неґуса, що не хотів втихомиритись, спішно відмикав ворота, а коли Нестор зі своїм Шевролетом втиснувся до розбуялого квітінням алеї і зупинився просто на розкиданих млинцях, що їх ласкаво позалишали буйволи, то першим його привітанням було:
— Іване Григоровичу! У вас тут рай! — кинувся вітатися, мов би зустрів батька рідного.
— Як бачите! Як бачите! Дичина. Сам один. Радий вас бачити... Оце лиш повернувся з лікарні, — обнімаючи гостя, казав Іван.
— З лікарні? Щось поважного? — стривожився Нестор.
— Яке поважного... Змарнував тиждень времені. — Але ви... Обережно, — вказував він на буйволячі гостинці. — Буйволи. Коли нас з собакою не було вдома, приходять отакі гості, — говорив він вибачливо, йшли до зарослого рожами ґанку, до великої кухні, до великої, що справа, кімнати — висока стеля, високі троє вікон, високий камін, фотелі, канапа, під ногами килим... І багато, не звичного для Івана, патосу, коли то мова і рух збиваються у крутіж на подобу торнада.
Починається, як велить закон, з гостини, появляється забута пляшка фінляндської горілки, що має вигляд шматка льодини, миса ковбасної краянки, наливаються і підносяться чарки ,,за зустріч", Іван виразно "в ударі", бо тут, диви, отаке... Хто б міг сказати. І думок у нього сила-силенна — визрілі й перевизрілі, що лиш торкнуть, то так і сиплються.
А коли дійшли до справжнього, що найбільш, до самої кости їх мучило, Іван звівсь дибом.
— Може ви, — казав він, — і розшукали мене, щоб побачити, як виглядає старий дурень, який дався ще раз посмакувати, що таке "родіна". Пам'ятаю, пам'ятаю... Ви ж мені казали ... Але знаєте, голубчику — я не каюсь, я далеко не каюсь, моїм гаслом було — не здавайсь поки дихаєш, а тут же Вавилонська вежа, двадцять п'ять років із себе рвуться, щоб створити соціялізм, а це ж, річ ясна, голод... Перманентний, хронічний, і мруть же масами і душаться, як голодні щури. І хотілося б щось помогти, але що тут скажете... Яка рада. Ну докажи такому лобуряці, що то серп і той молот, це не оздоба його будьоновки, а знаряддя твердої праці, і що жати хліб, чи дубасити молотом не те саме, що хліб їсти чи стріляти когось в потилицю... Цього ти їм не докажеш, на таку філософію його не візьмеш, він тобі — "матеріялізм", та "діялектика", та "ковзалість", а на полях бур'ян, а на вулицях черги — що там дають? Яке тобі собаче діло, що там дають? Стій і чекай, пролетарію всього світу! За це ти громив трони, проливав кров, виривав все, що сіяло хліб і, голубчику, чекай. І чекай! Твердо чекай! І кричи ура.