І як його тепер, тож на ранок виїзд, що йому скажуть, що скаже він, їхати, а чи не їхати, головне ж де вона ділась? Тож під цією будовою, кажуть, є льох, а це значить... Іванова думка від цього обертається в камінь. Господи Боже! Він же мусів це знати, він же це зна... Тож вона боронилася, тож її розірвуть.
До самого ранку Іваном це шарпало, години повзли смолою, він, зі своєю валізкою, притулився внизу біля діжи, ген від людей, сну не було, лишень чад, та кошмар, та змора, душила спрага, не знав де вода, а тільки вибила шоста, жовтий будинок усіх трьох поверхів, почав кипіти, на подвір'я виливались юрби молоді, все рухалось, появилось також начальство, почулись оклики, наказувалось шикуватись, середнього росту парубій, з червоною на кашкетці зіркою, перебрав команду, викликав прізвища, читав літанію, головне ті пакунки.
— Мать вашу перемать, ви що? Барахлом обліпились... Думаєте, американці це вам повезуть? Викидай, викидай!
Даремно. Не в ту ноту пісня. Барахло не барахло, тобі зась. Колона валіз, мішків й куфрів стояла муром, готова до якої хоч баталії. Це ж майно, скарб, тяжко зароблений, там вдома неоцінимий. Не дамо! Через наші трупи!
Іван Мороз від раннього рання також тут, по дочці ні слуху, вдававсь по начальству, а Бушлатов лишень гаркнув:
— Слухай, Мороз! Та твоя дочка цікавить нас, як здохла курка, обійдемось без неї, а ти краще ставай он і мовчи. Ради власної шкури.
От воно як, Іване, говорить "родіна". Зустрів, було, таку Рябову. Нюрка. Пригадуєте? З Мелінґену і та, до самого його вуха просичала:
— Не бачила і добре, що не бачила, не туди їй дорога. — А сама Нюрка — на грудях червоний бант, довкруги вантажі, у очах рішучість. А Іван відчув і зрозумів, що єдине, що йому лишається, це злитись до гурту і втопитися. Стати нічим. Зрівнятись з рештою... Дарма, що це з ним не так просто, він тут єдина, старшого віку особа, виразно осамітнена, обличчя зшерхле, барви попелу, не гаразд голене і зовсім згублене. Для нього, здавалось, нічого тут не існує... Воно навіть не помітило, коли і як появився той гармоніст з його розкамаринським, де взялися прапори, плякати, портрети і як це потрапило до його рук шорстке держало з портретом Сталіна.
— Тєбє, дядя, асобая честь — Сталін, — почув він при тому. — Ура, таваріщі! Ура Сталіну! — чув оклики.
— Ура! Ура! Ура! — гримнуло зо всіх боків. — Ура родінє! — Ура! Ура! Ура! — Ура побєдоносной армії! — Ура! Ура! Ура! — Виступила, інтелегенського вигляду, жінка у сірому, англійського крою, костюмі з червоним у руці прапором, яка, спочатку українською, опісля російською мовами, почала говорити, який це для всіх них, особливий сьогодні день. Повертатись назад до своєї отчизни... До дорогих і рідних... з тяжкої, ворожої неволі... Дякуючи великому, мудрому... — Останнє слово цього речництва зникло в новому зриві ура, як рвалося з кожних уст, кожного вікна, кожного кута. Все, що було тут живого і могло кричати, навперейми кричало, маяло прапорами, портретами, а Іван, що стояв непричетно з тим його Сталіном, намагався також кричати, але забув, що над його головою само божество цього гамору в нерухомому стані, тому до нього підбіг молодик з великою червоною на грудях розетою і викрикнув: Сталіна! Вверх Сталіна! На що Іван почав з місця вимахувати своїм Сталіном, мов би він диригував всією цією веремією, з якої, раз-у-раз, намагались вирватись оклики жінки в англійському костюмі, що їх вже не слухали.
І це тривало, мабуть, з годину, можливо й довше. Чекали, видно, на транспорт. Заповняли час ура та ура, та звуками гармонії... І щойно отак біля дев'ятої, у брамі табору з’явилось кілька перших військових тягарівок з написом U.S. Army, що на їх вигляд, за винятком гармоніста, все враз замовкло великим таким мовчанням.
Біля брами почались наради вантаження і по часі, міцний, округлий чолов'яга в уніформі єнкі, ломаною російською мовою, заявив, що вони мають вивезти не лишень людей, але й все, що вони мають у відповідь на що, по обличчях багатьох пробігла і швидко зникла, радісна усмішка.
Почалось вантаження, брали за чергою, Іванові з його Сталіном прийшлось всідати сливе першим, біля нього опинилась, з її вантажами Нюрка Рябова і молода пара з ручною швейною машиною, і також та сама громадянка, що поривалась речнити, яку Іван вже десь бачив не так давно в інших місцях.
Вантажилися спонтанно, захоплено, масою. Мов би птахи, що зривались до лету. Машина за машиною... Грюкоти, брязкоти, легкий гомін... Всідалось, втискалось, і десь так по годині готові рушати.
І тільки рушило шістнадцять машин, це й почалось. Геніяльному Сталіну ура! Ворошилову ура! Маршалам ура! Армії ура! Родіні ура! Ура за урам, ура за урам, машина за машиною... А там знов "Катюша", та "Полюшко поле..." А дорога рівна, тверда, сяюче сонце, швидкість вісімдесят, призначення — Дрезден, годин вісім їзди.
Але десь так, по годині другій гону, все це раптово, на рівній дорозі, серед чистого поля, як стій, вривається. Що там, до дідька, сталося, такого в програмі не значилось? Совітська зона. Посередині американський джіп. І хоч джіп американський, але ті, що в ньому, як є, ваньки, числом двоє, з фінками начерезгрудь, це значить стой! І короткий обмін "мнєній", а по тому — "всє слазі" і "стройся..." Тож то єнкі зі своїми возищами, повертають "ґуд бай" і швидко зникають у просторі.
От воно й є, "стройся!". І "бистро, бистро!". ,,шагом марш!". Що можеш нести — неси, що не можеш — "к чортовой матєрі". І коли це все, трьома валками рушило, за ним лишилося всякого скарбу, а в тому, і Нюрчина скриня, і швейна машинка молодої пари, і треба було бачити обличчя їх власників. Не обличчя, а біль зуба... І щоб це загоїти, спереду кричали: — Чаво нос на квінту? Пєсня! На що знов озивалась "Катюша", як то розцвітали десь там яблуні і груші та, як то виходила на бере Катюша, коли ноги її звеличників ступали по бетоні дороги Тюрінгії, під сонцем, яке цього особливого дня, особливо смажилось зробити з них вишкварки.
Одначе ті йшли, рухались, чвірка за чвіркою — прапори, портрети, транспаранти, з полів дивились на них люди, раз-у-раз гналися машини армійців, падали оклики!