Старий замкпув Давіда й Кольба в комірчині, й години дві вони товкли там і розминали стебла за допомогою двох дерев’яних товкачів. Палахкотів вогонь, булькотіла вода. Десь о другій ночі Кольб, не такий заклопотаний роботою, як Давід, почув зітхання, схоже на гикавку п’яного. Він узяв одну з двох лойових свічок і став розглядатись по комірчині; ось тут Кольб і побачив лілову пику татуся Сешара, що затулила собою квадратне віконечко над дверима, крізь які гуральня сполучалася з льохом і які були завалені порожніми бочками. Старий хитрун завів сина
й Кольба до гуральні знадвору — там, де викочували барильця з коньяком на продаж. Другі, внутрішні двері давали ^могу вкочувати бочки з льоху до гуральні, не витягуючи їх на подвір’я.
— Еге, татусю! Це фам не іграшки, фи хочете опшахру— фать фаиі син... Снаете, що фи ропите, коли фипивайт топре фино? Фи напуфайт шахрая.
— Ох, батьку! — сказав Давід.
— Я прийшов довідатися, чи вам чогось не треба,— мовив вппоградар, майже протверезівши.
— То фи тля нас приносиф оцей трапина?..— сказав Кольб, коли, відкотивши бочки, він відчинив двері й побачив старого в нічній сорочці,— той стояв на короткій драбині, приставленій до стіни.
— Ви хоч би своє здоров’я поберегли, батьку! — докірливо кинув Давід.
— Чи ти ба, я, мабуть, став сновидою,— сказав присоромлений виноградар, злізаючи з драбини.— А все через тебе! Рідному батькові не довіряєш, от мені й почало казна-що верзтися. Думаю, а що, як мій синок і справді злигався з чортом? Бо як інакше зробиш із трави папір?
— Самі фи протались чортофі за черфіщі! — огризнувся Кольб.
— І чіть спати, батьку,— сказав Давід.—Замкніть нас, якщо бажаєте, але не завдавайте собі клопоту повертатись. Кольб стоятиме на чатах.
Другого дня о четвертій пополудні, знищивши усі сліди своєї роботи, Давід вийшов з гуральні і показав батькові аркушів із тридцять паперу, топкого, білого, цупкого і міцного — кращого годі було й бажати. За філігрань на ньому правив відбиток волосяного сита. Старий узяв зразки п лизнув їх, як то й належить Ведмедеві, ще змолоду привченому визначати якість паперу на смак; він обмацував папір, жмакав, згортав, тобто піддавав усім випробуванням, до яких удаються друкарі, коли перевіряють якість паперу, і, хоч прискіпатись не було до чого, він не хотів визпати себе переможеним.
— Треба ще подивитись, чи годиться він для друку! — сказан Сешар-батько, аби тільки не хвалити сина.
— Тифак! — вигукнув Кольб.
Старий споважнів, прикриваючи виразом батьківської суворості свої нещирі вагання.
— Я не стану обманювати вас, батьку. Цей папір, як мепі здається, обійдеться все ж таки надто дорого... Крім того, я хочу знайти спосіб, як проклеювати його в чані... Мені лишилося здолати тільки цю одпу перешкоду...
— Ага! То ти хотів мене ошукати!
— Скажу вам чисту правду. Проклеювання в чані йде успішно, але поки що клей розчиняється, в масі нерівномірно, й папір виходить дуже шорсткпн.
— Ну що ж! Удоскональ проклеювання в чані, а тоді вже проси грошей.
— Фсе отно мовму хасяїну не пачити фаиіих грошей яп сфоїх фух!
Певне, старий хотів помститися Давідові за ганьбу, яку йому довелося пережити вночі, тому він обходився з ним більш ніж холодно.
— Я ніколи не осуджував вас, батьку,-— сказав Давід, відіславши Кольба,— ні за те, що ви оцінили вашу друкарню втридорога, ні за те, що продали її мені за цією вигаданою розцінкою. Я завжди шанував вас як батька. Я казав собі: "Старий скуштував чимало горя в своєму житті, він дав мені освіту, кращу, ніж можна було сподіватись у моєму становищі, тож хай він мирно і по-своєму втішається здобутками своєї праці. Я навіть відступив вам посаг матері й, не ремствуючи, погодився нести тягар боргів, на які ви мене прирекли. Я дав слово, що здобуду собі багатство, не надокучаючи вам. І ось я зробив відкриття, працюючи як проклятий, відмовляючи собі в шматку хліба, змучений боргами, що їх наробив не я... Я боровся вперто, до цілковитого виснаження. Можливо, вам усе-таки слід би допомогти мені!.. Але подумайте вже не про мене, подумайте про нещасливу матір, про свого малого онука!..— Тут Давід не зміг стримати сліз.— Потурбуйтеся за них, заступіться! Невже Маріон і Кольб добріші за вас — адже вони віддали мені всі свої заощадження! — в розпачі вигукнув син, бачачи, що батько його лишається холодним, як мармур друкарського верстата.
— А тобі все мало! — вигукнув старий, не почуваючи найменшого сорому.— Та якби твоя воля, ти розорив би й Францію!.. Красно дякую! Куди вже мені, невігласові, пхатися до розробки винаходу, вся суть якого в тім, щоб видурити в мене гроші. Мавпа не з’їсть Ведмедя,— сказав він, натякаючи на їхні друкарські прізвиська.— Я, зрештою, виноградар, а не банкір... І ти сам бачиш, що справи між батьком і сином не доведуть до добра. Ходімо краще обідати. От ти й не скажеш, ніби я нічого тобі не даю!..
Давід був із тих доброчесних людей, які воліють страждати мовчки, не засмучуючи близьких, і якщо вони вже виливають горе в сльозах, значить, сили їхні вичерпались. Єва розуміла цю благородну натуру. Але батько вбачав у тому потоці скорботи, що вирвалась із глибини душі, звичайне скигління дітей, котрі намагаються розжалобити батьків, і пригнічений стан Давіда він пояснив почуттям сорому від невдачі. Батько й син розлучились у сварці. Давід і Кольб близько півночі повернулися в Ангулем: вони прокралися в місто пішки і з такою обережністю. що їх можна було прийняти за злодіїв, які вийшли на промисел. Десь о першій годині ночі Давід, ніким не помічений, увійшов у дім Базіни Клерже й оселився в надійному притулку, що його приготувала для нього дружина. Увійшовши туди, Давід віддався під опіку співчуття, найбільш винахідливого: співчуття гризетки. Наступного ранку Кольб похвалявся, що врятував хазяїна, вивізши з міста верхи на коні, а потім, мовляв, посадив його в тарадайку, яка прямувала кудись у околиці Ліможа. В льоху Базіни заздалегідь склали досить великий запас сировини, отож Кольбові, Маріон, пані Сешар та її матері не було потреби ходити до панни Клерже.
Через два дні після розмови з сином старий Сешар, у якого лишалося до збирання винограду ще днів двадцять вільних, прибіг до невістки, підштовхуваний жадібністю. Він не міг спати, йому не терпілося довідатись, чи винахід подав надії на багатство. Старий хотів, як він висловлювався, промацати перші паростки. Він оселився в матгсарді, над помешканням невістки, в одній з двох кімнаток, які залишив за собою, і жив там, заплющуючи очі на те, як тяжко бідує синова родина. Хіба ж вопи не заборгували йому за оренду майстерні? Ну, значить, повинні годувати його! Старий не бачив нічого дивного в тому, що до столу подавались олив’яні ложки.