— Там його й згуба, — додав Давід. — Вислухайте мене, дорога Єво. Щоб створити шедевр, потрібен час, а для цього треба бути багатим або мати відвагу дивитися в очі злидням. Повірте мені, Люсьєн так боїться убозтва, він такий схильний до бенкетних пахощів, до трунку слави, ного самолюбство так зросло в будуарі пані де Баржетон, що він піде на все, аби тільки його не відштовхнули; і ваші скромні заробітки ніколи не зможуть вдовольнити його потреб.
— Виходить, ви йому не щирий друг! — розпачливо скрикнула Єва. — А то б ви не стали так нас розчаровувати!
— Єво! Єво! — відказав Давід. — Я б хотів бути Люсь— єнові братом. Тільки ви можете дати мені це право, яке дозволить йому приймати мою допомогу, а мені — присвятити йому себе з тією самою святою любов’ю, з якою ви йдете на жертви заради нього, але я додам до всього і свою розважливість. Єво, моя кохана, у вашііг владі надати Люсьєнові скарбницю, з якої він міг би черпати, не відчуваючи незручності. Хіба братів гаманець не те саме, що й власний? Якби ви знали, на які думки наводить мепе нове Люсьєнове становище! Якщо він і надалі хоче залишатися у мене фактором, йому не личить жити в Умо, вам пе личпть працювати, як простій робітниці, вашій матері не личить займатися своїм ремеслом. Коли б ви погодилися стати мені за дружину, все б уладналося. Люсьєн жив би в мене на мансарді, поки я не споруджу для нього помешкання над прибудовою в глибині двору, в тому випадку, якщо батько не захоче звести над будинком третій поверх. Ми влаштували б йому безтурботне життя, життя незалежне. Бажання підтримати Люсьєпа додасть мені сили забагатіти, чого б я ніколи не домігся заради самого себе. Тільки від вас залежить дати мені право на таку відданість. Може, настане день, коли він поїде в Париж, єдине місце, де він зможе виявити себе, де його здібності будуть оцінені й винагороджені. Життя в Парижі дороге, і навіть нам трьом важко буде там його утримувати. До того ж вам і вашій матері хіба пе потрібна буде підпора? Дорога Єво, виходьте за мене з любові до Люсьєна! Може, згодом, ви полюбите й мене, коли побачите, як я прагну допомагати вашому братові й зробити щасливою вас. Ми обов скромні в своїх запитах, нам небагато треба; Люсьєнове щастя буде для пас головною турботою, і його серце буде скарбницею, в яку ми покладемо свої статки, свої почуття, свої прагнення — все!
— Нас розділяють суспільні умовності, — сказала Єва, розчулепа самозневагою цієї великої любові. — Ви багаті, а я бідпа. Треба палко любити, щоб стати над ці перепони.
— Виходить, ви мене не досить любите? — вигукнув Давід, прикро вражений.
— Але ваш батько може не погодитись...
— Гаразд, гаразд, — відповів Давід. — Якщо заковика тільки в моєму батькові, ви будете моєю дружиною. Єво,
' моя люба Єво, ви за одну мить полегшили мені життя. На жалт", я не вмів висловити щнрпх почуттів, якими повнилося моє серце, і дуже страждав. Скажіть, що вй мене хоч трошки любите, і я знайду в собі мужність розкрити вам свою душу.
— їй-богу, я від ваших слів зніяковіла, — сказала вона. — Та коли вже пішло па відвертість, признаюся, що я ніколи в житті не думала ні про кого, крім вас. Я бачила у вас чоловіка, належати якому — честь для всякої жінки, але я, проста робітниця, не сміла навіть сподіватися на таку щедру долю!
— Годі вам, годі, — мовив Давід і сів на перила греблі, до якої вони вернулися; бо вони мов у нестямі ходили туди-сюди по одній і тій самій місцині.
— Що з вами? — спитала вона, вперше виявляючи милу стурбованість, яку жінка відчуває до близької людини.
— Мені хороше, — сказав він. — Коли попереду бачиш щаісливе життя, радість мовби засліплює розум, пригнічує душу. Чому я почуваю себе щасливішим, ніж ви? — мовив він засмучено.— Ну, та я знаю.
Єва глянула на Давіда грайливо й запитливо, піби вимагаючи пояснення.
— Люба Єво, я дістаю більше, аніж даю. Я завжди любитиму вас палкіше, ніж ви мене, бо в мене більше підстав вас любити: ви — ангел, а я — простий смертний.
— Я не така вчена, — усміхаючись, відповіла Єва. — Але я вас дуже люблю...
— Так, як Люсьєна? — перебив він.
— Досить, щоб стати вам за дружину, щоб присвятити вам себе і не завдати вам жодних прикрощів у спільному нашому житті, яке з самого початку обіцяє бути не дуже легким.
— А ви помітили, люба Єво, що я покохав вас того ж таки дня, коли вперше побачив?
— Яка жінка не відчуває, що її люблять? — спитала вона.
— Дозвольте мені розвіяти ваше хибне уявлення про мов сумнівне багатство. Я бідняк, дорога Єво. Авжеж, мій батько спокійнісінько розорив мене; він хотів мати зиск із моєї праці; він повівся зі мною, як поводяться зі своїми боржниками більшість так званих добродійників. Якщо я й забагатію, то тільки завдяки вам. Це не слова закоханого, а плід тверезих міркувань. Я повинен відкрити вам свої вади, вони величезні, як на людину, котрій треба здобути собі багатство. За своєю вдачею, звичками, заняттями, які мене захоплюють, із мене нікудишній комерсант, я людина не діловита, а розжитися ми зможемо лише на якомусь промисловому підприємстві. Якщо мені й вистачить розуму відкрити золоту копалину, то я, звичайно, не зумію розробити її. Але ви, що з любові до брата вдавалися до найдрібніших розрахунків, ви, як справжній комерсант, маєте нахил до ощад— пості, до терпеливого очікування, і ви зберете врожай із того, що я носію. Наше стаповище — адже я давно зараховую себе до вашої родини — таким тягарем лежить на моєму серці, що я день і ніч думаю, як би нам забагатіти. Деякі знання з хімії та спостереження над попитом ринку навели мене на шлях одного прибуткового винаходу. Я ще не можу сказати нічого певного і передбачаю великі труднощі. Може, нам ще кілька років буде сутужно, та я винайду спосіб виробництва, над яким сушать голову й інші. Якщо ж мені поталанить відкрити його першим, це принесе нам велике багатство. Я нічого не казав Люсьєнові; йому, людині надто запальній, це може піти на шкоду; прийнявши мої мрії за дійсність, він стане житн на широку ногу та ще й улізе в борги. Тому прошу зберігати мою таємницю. Тільки ваша ніжність, ваша дорога дружба може втішити мене в цих тривалих випробовуваннях, а прагнення збагатити вас і Люсьена додасть мені рішучості й наполегливості...