Якось холодного вересневого ранку Люсьєн попрямував вулицею Лагарп із двома рукописами під пахвою.
Дійшовши до пабережпої Августинців, він став походжати тротуаром, позираючи то на воду Сени, то на книгарні, ніби якийсь добрий геній нашіптував йому, що краще кинутись у воду, ніж у літературу. Врешті, пильно вивчивши обличчя людей, що вешталися за вікнами чи стояли па порогах кннгарепь, привітні або понурі, втішені, веселі або засмучені, він, поборовши болісні вагання, намітив собі дім, перед яким прикажчики поспіхом пакували книжки. Там, очевидно, відправляли товар, а стіни були заклеєні оголошеннями:
НАДІЙШЛИ В ПРОДАЖ:
"Самітник" вікопта д’Арлеикура. Видання третє. "Леонід" Віктора Дюканжа. П’ять томів у 12-ту частку аркуша, на найкращому папері. Ціна 12 франків. "Моральні спостережеїшя" Кератрі.
— От щасливці! — вигукнув Люсьєн.
Афіша, повий і своєрідний винахід знаменитого Лаво— ка, на той час уперше розцвіла на паризьких мурах. Незабаром увесь Париж зарябів витворами послідовників цього способу реклами, які зробили з нього джерело загальних прибутків. Нарешті Люсьєн — поет, такий прославлений в Ангулемі і такий непримітний у Парижі — із завмерлим від хвилювання й тривоги серцем прослизнув під самою стіною дому і, зібравши всю свою мужність, зайшов до крамниці, де було повно прикажчиків, клієнтів, видавців... "А може, й авторів!" — подумав Люсьєн.
— Я хотів би поговорити з паном Відалем або паном Поршоном, — звернувся Люсьєн до одного з прикажчиків.
Він щойно прочитав вивіску, де було написано великими літерами:
ВІДАЛЬ І ПОРШОН, КНИГАРІ-КОМІСІОНЕРИ ДЛЯ ФРАНЦІЇ ТА ЗАКОРДОНУ.
— Вони обидва зайняті, — відповів прикажчик.
— Я зачекаю.
Поет залишився в крамниці й почав роздивлятися пакунки кппжок. Він пробув там дві години, переглядаючи заголовки, гортаючи книжки, читаючи окремі сторінки. Врешті Люсьєн прихилився до скляпої перегородки, запнутої зеленими фіранками, за якою, так він гадав, сидів Відаль або Поршон, і почув таку розмову:
— Візьмете п’ятсот примірників? Для вас відступлю по п’ять франків за штуку і на кожну дюжину иакппу ще примірник.
— Почому ж вийде примірник?
— На шістнадцять су дешевше.
— Тобто чотири франки й чотири су? — запитав Відаль чи Поршон у того, хто пропонував книжки.
— Так, — відповів продавець.
— Розрахунок по розпродажу? — спнтав книготорго— вець.
— Старий жартівник! Таж тоді ви розрахуєтесь десь роіків через півтора, і то векселями на річний термін!
— Що ви, що ви! Векселі зараз же, — сказав Відаль чи Поршон.
— А на який термін? На дев’ять місяців? — спитав видавець чи автор, що пропонував книжки.
— Ні, голубе, па рік, — відказав котрийсь із книгарів— комісіонерів.
Запала мовчанка.
— Ви мене без ножа ріжете! — вигукнув невідомий.
— А хіба ми продамо за рік п’ятсот примірників "Леоніда"? — відповів книгар-комісіонер видавцеві Віктора Дюканжа. — Мій дорогий колего, якби книжки розходилися за бажанням видавців, ми були б мільйонерами; але я они розходяться за примхою публіки. Романи Вальтера Скотта йдуть по вісімнадцять су за том, тобто за три франки дванадцять су весь роман, а ви хочете, щоб я ваші книженята продав дорожче? Коли хочете, щоб я проштовхнув ваш роман, поступіться. Відаль!
Опасистий чоловік встав із-за каси, поклав перо за вухо й пішов до співрозмовників.
— Скільки ти збув Дюканжевих книжок за останню поїздку?
— Та продав дві сотні "Дідуся з Кале", але на дві інші книжки мені довелося знизити ціну, бо вони зовсім не мали поппту, і з них вийшли найсправжпісінькі солов'ї.
Пізніше Люсьєн довідався, що солов'ями книгопродавці називають книжки, які залежуються на полицях у глибині складів.
— До речі, ти знаєш, — провадив Відаль, — що Пікар готує серію романів? Він обіцяє нам двадцять відсотків знижки проти звичайної продажної ціни, аби тільки ми забезпечили йому успіх.
— Та вже нехай! На рік, — скрушним голосом відповів видавець, якого приголомшило останнє повідомлення Відаля Порціонові.
— Остаточно? — рішуче спитав Поршон у невідомого.
— Так.
Видавець вийшов. Люсьєн чув, як Поршон сказав Ві— далеві:
— Уже є замовлення на триста примірників. Розрахунок із видавцем затримаємо. "Леоніда" пустимо по сто су за штуку, а заплатимо за нього через півроку...
— Ось уже й півтори тисячі франків чистого зиску, — підказав Відаль.
— О! Я відразу збагнув, що йому сутужно доводиться.
— Він іде на дної Платить Дюканжеві чотири тисячі франків за дві тисячі примірників!
Люсьєн обірвав Відаля, появившись у дверях комірчини.
— Панове, — звернувся він до обох компаньйонів, — маю честь вітати вас.
Книгопродавці ледь кивнули у відповідь на його уклін.
— Я автор роману з історії Франції. Моя книжка написана в манері Вальтера Скотта. Називається "Лучник Карла Дев’ятого". Пропоную купити.
Поршон зміряв Люсьєна холодним поглядом і поклав перо.
Відаль, люто глипнувши па автора, відповів:
— Ми, добродію, не видавці, ми книгарі-комісіонери. Якщо ж і видаємо книжки власним коштом, то це торгові операції, які ми провадимо лише з авторами знаменитими. Та й то ми купуємо тільки книжки серйозні — історичні твори, короткі огляди.
— Але ж і моя книга дуже серйозна. Я намагався змалювати в правдивому світлі боротьбу католиків, прибічників необмеженої монархії, та протестантів, які хотіли запровадити республіку.
— Пане Відаль! — гукнув прикажчик.
Відаль вийшов.
— Я й не думав заперечувати, пане, що ваша книжка — шедевр, — сказав Поршоп, зробивши досить неввічливий жест, — але нас цікавлять тільки видані книги. Зверніться до тих, хто купує рукописи, скажімо, до дядечка Догро — вулиця Дюкок, поблизу Лувру — він один
із тих, хто купує рукописи. От би ви прийшли раніше! Щойно тут був Поллє, конкурент Догро і видавців із Дерев’яних галерей.
— У мене ще є збірка поезій...
— Пане Поршон! — почувся окрик.
т— Поезій! — роздратовано вигукнув Поршон.— За кого ви мене маєте? — додав він, зареготавши авторові в обличчя, і зник у кімнаті за крамницею.
Люсьглт перейшов Новий міст, пригнічений тяжкими думами. Те, що він похопив із цього гендлярського жаргону, дало йому зрозуміти, що для книготорговців книжка — те саме, що для крамарів-трикотажників шкарпетка: товар, який треба за безцінь купити і дорого продати.