— Читальня зачинена, добродію, а з якої причини, не знаю, — сказав він Люсьєнові.
В ту хвилину на очах у Люсьєна бриніли сльози; він подякував незнайомцеві жестом, який буває красномов— піший за слова і зразу відкриває шлях до юного серця"
— Що ж, тоді піду погуляю в Люксембурзькому саду, — сказав Люсьєн, і вони обидва пішли вулицею Гре в напрямі вулиці Лагарп. — Коли вийдеш надвір, важко повертатися назад і сідати до праці.
— Бо обривається плин думок і треба зосереджуватися знову, — зауважив незнайомець. — Ви, добродію, ніби чимось збентежені?
— Зі мною сталася незвичайна пригода,— відказав Люсьєн.
І він розповів про те, як ходив на набережну, а потім до старого видавця, розповів про його пропозиції; він йазвав себе і в кількох словах змалював своє становище: не минуло й місяця, а він уже витратив шістдесят франків на харчування, тридцять — на готель, двадцять — на театр, десять — у читальні; разом сто двадцять франків, і залишилося в нього тільки сто двадцять.
— Ваша історія, добродію, — сказав незнайомець, — це й моя історія, й історія тисяч юнаків, котрі щороку приїжджають із провінції до Парижа. Ми з вами ще не найбільші невдахи. Бачите отой театр? — сказав він, показуючи на маківку Одеона.— Якось в одному з будинків на тому майдані поселився талановитий чоловік, що скотився на саме дно убозтва; на довершення нещасть він був одружений із коханою жінкою, що досі не спостигло пі мене, ні вас. На радість чи на горе, — як вам завгодно, — у нього народилося двоє діток; він захряс у боргах, але покладався на своє перо. Сердега запропонував Одеонові комедію на п’ять дій. Комедію взяли; її схвалено, актори репетирують, директор їх підганяє. Ці п’ять удалих дій стають п’ятьма драмами, які важче пережити, ніж написати їх. Бідолашний автор живе на горищі, — його дах ви можете побачити звідси, — витрачав останні копійки, щоб дотягти до прем’єри, дружина заставляв в ломбарді свою одежину, сім’я перебивається па самому хлібі. Напередодні вистави, коли йшла остання репетиція, подружжя мало вже п’ятдесят франків боргу, — за квартиру, за хліб, за молоко, за послуги воротаря. Поет приберіг собі тільки найнеобхідніше: фрак, сорочку, панталони, жилет і черевики. Певний успіху, віп, збираючись до театру, цілує дружину й каже, що настав кінець їхнім стражданням. "Нарешті! Тепер заживемо без горя!" — вигукує він. "Пожежа! — скрикнула дружина. — Горить Одеон!" І справді Одеон палав... Отже, не нарікайте на долю. Ви зодягнені, у вас — ні дружини, йі дітей, про всяк випадок ви маєте в кишені сто двадцять франків, у вас немає боргів. П’єса з успіхом пройшла півтораста разів у театрі Лувуа. Король призначив авторові пенсію. Бюффон сказав: "Геній — це терпіння". Воно й правда, з усіх людських властивостей терпіння найбільше нагадує метод, яким природа дає життя своїм творінням. Що таке мистецтво? Згусток природи.
Вони вже походжали алеями Люксембурзького саду. Незабаром Люсьєн узнав ім’я незнайомця, який намагався його втішити, — потім це ім’я стало прославленим. То був Данієль д’Артез, одип із найвидатніших письменників нашого часу, один із рідкісних людей, котрі, за словами поета, являють собою "гармонію прекрасного таланту з прекрасною душею".
— Не можна стати великою людиною малою ціною, — сказав Данієль лагідним голосом. — Геній зрошує свої твори слізьми. Талант — явище духовне і, як усе живе, в дитинстві часто хворіє. Суспільство відкидає неповноцінні таланти, як природа усуває істоти кволі або потворні. Хто прагне підпятися над загалом, той повинен бути готовим до боротьби, не відступати ні перед якими труднощами. Великий письменник — мученик, який вистояв у боротьбі, от і все. Ваше чоло позначене печаттю генія, — сказав д’Артез Люсьєнові, начебто охоплюючи його поглядом. — Та коли у вас нема волі, коли вам бракує ангельського терпіння, коли ви — хоч би як далеко від мети закинула вас лукава доля — неспроможні наново почати свою подорож до ідеалу, мов та черепаха, що повзе до рідного океану, хоч би де вона опинилась, то відразу ж відмовтеся від своїх високих поривань.
— А самі ви готові на муки? — запитав Люсьєп.
— Готовий до всіх випробувань, до наклепів, зради, несправедливості з боку моїх суперників, до нахабства, до хитрощів, до зажерливості гендлярів, — відповів юнак тоном людини, здатної покірливо піти на все, що завгодно. — Якщо ваш твір чудовий — перша невдача нічого не означає...
— Може, ви прочитаєте мій роман і скажете свою дум— ку?
— Гаразд, — відповів д’Артез. — Я живу па вулиці Чотирьох Вітрів, у будинку, де один із пайславетпіших, один з пайбільших геніїв нашого часу, феномен у науці, Деплен, найвидатніший з хірургів, терпів перші муки в боротьбі з першими життєвими внегодами на шляху до слави. Спомин про це щовечора надає мені снаги, якої я потребую вранці. Я мешкаю в тій самій кімнаті, де він, бувало, живився самими вишнямп й хлібом, як Рус— со, але без Терези. Приходьте за годину, я буду вдома.
Поетп розсталися, потпсиувши один одному руки, в нез’ясовному пориві журби та щирої приязні. Люсьєн пішов по свій рукопис, а Данієль д’Артез до ломбарду заставити годинника, щоб купити дві в’язки дров: 6а— дворі похолодніло, і йому хотілося, щоб новий друг погрівся біля каміна. Люсьєп з’явився точно, як домовились, і насамперед помітив, що будинок у порівнянні з ііого готелем іще непоказніший, — у кінці довгого похмурого коридора виднілися сходи. Данієлева кімната була па шостому поверсі; два віконця, між ними чорна пофарбована шафа, повна папок із наклейками, жалюгідне дерев’яне ліжко, схоже на койки у спальні колежу, ніч— ний столик, куплений у крамниці випадкових речей; двов крісел, набитих волосом, стояли в глибипі кімнати, обклеєної шотландськими шпалерами, що за довгий час покрилися шаром кіптяви. Довгий стіл, захаращений паперами, займав простір між каміном та вікном. Навпроти каміна стояв поганенький комодик червоного дерева. Незвичайний тут зачовганий килим застеляв підлогу. Ця розкіш була корисна — вона зменшувала витрати на паливо. При столі було просте канцелярське крісло, оббите сап’яном, що, відживши свій вік, уже побілів; півдюжини нужденних стільців довершували обставу кімнати. На каміні Люсьєн помітив пузатий старожитній свічник із чотирма восковими свічками та з дашком. Коли гість, побачивши тут усі прикмети гризької нужди, спитав, навіщо такі дорогі свічки, д’Артез відповів, що не терпить запаху лойових свічок. Це свідчило про витонченість почуттів хазяїна кімнати. Читання роману тривало сім годин. Данієль слухав із святобливою увагою, не зронивши й слова, не зробивши жодного зауваження — вельми рідкісне свідчення чулості, виявлено! слухачем.