Тридцятий сонет
КАМЕЛІЯ
В природі кожен квіт — окреме в книзі слово:
Троянда в ній — любов жагуча і п'янка,
Чарує скромністю фіалка запашна,
В лілеї простота відсвічує чудово.
Але — дитя теплиць, німе і эагадкове,
Лілея без душі, троянда без вина —
Камелія, на те вродилася вона,
Щоб тішити нудьгу дівочого алькова.
Люблю, проте, коли у сявві огнів Музику пристрасну і переливний спів Красуні слухають у театральних ложах,—
І цвіт камелії у косах золотих Вінчає чарівниць, що молимось на них,
До статуй Фідія в своїй пишноті схожих.
— Якої ж ви думки про мої злощасні сонети? — спитав Люсьєн навпростець.
— Хочете знати правду? — мовив Лусто.
— Я надто молодий, щоб любити її, проте мені дуже хочеться успіху, і тому я вислухаю правду без гніву, хоч і пе без гіркоти, — відповів Люсьєн.
— Бачите, друже, пишномовність першого сопета свідчить про його ангулемське походження. Мабуть, він дорого вам дістався, якщо ви не відмовилися від нього; на другому й третьому вже відчувається вплив Парижа; але прочитайте ще один, — додав він, зробивши жест, який полонив провінційного поета.
Заохочений цим проханням, Люсьєн уже впевненіше прочитав сонет, що його вподобали д’Артез і Брідо, можливо, за його барвистість.
П'ятдесятий сонет ТЮЛЬПАН
Я — нідерландський квіт, тюльпан високочолий. Фламандець, над усіх у витратах скупий,
Таку ціну склада добірності моїй,
Якої діамант не осягне ніколи.
На нринців схожий я, що вродою бороли Красунь вибагливих примхливо ніжний рій,
Сіяв пурпуром мій пишнобарвний стрій,
Огнями дивними переливають поли.
Небесний садівник колись, ясного дня,
З проміння чистого зіткав мов вбрання,
Де фарба золота цілує фарбу срібну,—
Та лихо! Він забув у ту натхненпу мить Солодкі пахощі в мою коронку влить,
До вав китайських тонкістю подібну.
— Ну, що скажете? — запитав Люсьвп після хвилини мовчанки, яка здалась йому незмірно довгото.
— А ось що, — поважно мовив Етьєн Лусто, дивлячись на чоботи, які Люсьєн привіз із Ангулема й тепер доношував. — Раджу вам мастити чоботи чорнилом, щоб заощадити ваксу, і поробіть зі своїх пер копирсалочки, аби показати, що ви пообідали, коли вийдете від Флікото й гулятимете головною алеею цього чудового саду; і, нарешті, я раджу вам підшукати якусь посаду. Зробіться писарчуком у судового пристава, якщо у вас вистачить на це мужності; або прикажчиком — якщо у вас міцний поперек; або солдатом — якщо ви любите військову музику. Таланту у вас досить на трьох поетів, але, перш ніж ви вийдете в люди, ви шість разів устигнете померти з голоду, якщо сподіваєтесь прожити плодами своєї творчості. Адже, судячи з ваших юначих тирад, ви намислили карбувати монету з допомогою чорнильниці. Я не ганю ваших віршів, вони набагато кращі за ту поезію, від якої вгинаються полиці паризьких книгарень. Ці елегантні солов'ї — а деякі з них продаються дорожче від інших тільки завдяки тому, що надруковані на веленовому папері — майже всі потрапляють на береги Сени, де ви можете наслухатись їхнього співу, якщо вам коли заманеться з повчальною метою відбути прощу по паризьких набережних, починаючи з розкладки дядька Жерома, що біля мосту Богоматері, і закінчуючи Королівським мостом. Там ви знайдете всі ці "Поетичні спроби", "Натхнення", "Злети", "Гімни", "Співи", "Балади", "Оди" — одне слово, всіх пташенят, висиджених музами за останві сім років,— запорошених, заляпаних болотом від коліс проїжджих фіакрів, заяложених руками перехожих, яким цікаво подивитися на заставку титульнрї сторінки. В* ні з ким не знайомі, у вас нема доступу в жодну газету — отож ваші "Стокротки" так і не розгорнуть своїх пелюсток, пом’ятих зараз вашими руками, вони ніколи не розквітнуть під сонцем гласності на сторінках із широкими берегами, оздоблеці заставками, па яіяі такий щедрий Доріа, видавець знаменитостей, король Дерев’яних галерей. Бідолаїшіий хлопчику! Я теж приїхав у Париж, як і ви, сновнешій ясний мрій, закоханий у мистецтво, опанований непереможним поривом до слави; і тут я наштовхнувся на зворотний бік нашого ремесла, па рогатки книжкової торгівлі, на неминучість злиднів. Моє завзнття, нині прибите, і моє первісне хвилювання ховали від мене механізм життя — я вдарявся об його важелі, наражався на стрижні, замащувався в мастилі, чув як стугонять його маховики, як брязкають ланцюги. Ви, як і я, відкриєте, що всіма цими дивами, чудовими у мріях, керують люди, пристрасті й необхідність. Ви мимоволі вступите в жорстоку боротьбу, де б’ються книжка з книжкою, людина з людиною, партія з партією, і битися вам доведеться без перепочинку, щоб не відстати від своїх же. Ці огидні сутички розбещують людину і марнують її снагу, гасять горіння її душі, оскільки ваші зусилля часто сприяють успіхові вашого ворога, прославляють якийсь пересічний талантик, усупереч вашому бажанню піднесений у генії. Літературне життя має свої лаштунки. Партер однаково аплодує успіхові випадковому й заслуженому, а лаштунки завжди приховують нечисті засоби: розмальованих статистів, клакерів і робітників сцени. Ви поки що в партері. ІЦе не пізпо! Зречіться своїх прагнень, перш ніж ваша нога стане на перший щабель до престолу, за який змагається стільки честолюбців, і не спадлючіться, як спадлючився я, задля того щоб жити. — Сльоза стуманила Етьєнів зір. — Чи знаєте ви, як я живу? — з якимсь шалом провадив він. — Я швидко проїв невеличкі кошти, які привіз із дому, й залишився без засобів до життя, хоч мою п’єсу прийняли до Французького театру. Але у Французькому театрі не допоможе навіть протекція принца або камергера, щоб прискорити виставу, актори скоряються лише тому, хто загрожує їхньому самолюбству. Якщо ви зумієте пустити чутку, що в першого коханця астма, що героїня приховує якусь фістулу, а в субретки тхне з рота, ваша п’єса піде завтра ж. Я не знаю, чи матиму я подібну владу навіть через два роки; для цього треба мати багато друзів. Але де, як і чим заробляти на хліб? Ось над чим я сушив собі мозок, коли відчув муки голоду. Після багатьох марних спроб, після того як я настрочив роман, який видрукував без підпису і за який Догро заплатив уоього двісті франків, причому й сам не нажився, я прийшов до переконання: прогодуватися можна тільки журналістикою. Але як пролізти в цю лавочку? Я не стану розповідати вам про всі мої зусилля, про марні просьби, про те, як я півроку працював позаштатним співробітником, і мене іце намагалися переконати, ніби я відстрашую передплатників, хоча я, навпаки, привертав їх. Не варто згадувати про мої кривди! Зараз я пишу майже задарма дро бульварні театри для газети, яку видає Фіно; цей гладун усе ще двічі-тричі на місяць снідає в кав’ярні "Вольтер" (та ви ж там не буваєте!). Фіно — головний редактор. Я живу продажем квитків, які дають мені директори театрів за прихильні статейки в газеті, і продажем книжок, що їх надсилають мені книгарі на відгук. Нарешті, коли Фіно одержить свою частку, я стягую натурою з промисловців, за чи проти яких він дозволяв мені писати статті. "Рідкий кармін", "Крем султанші", "Кефалічна олія", "Бразільська помада" платять за хльостку статтю франків двадцять-тридцять. Я змушений лаяти видавця, якщо він скупиться на примірники для газети. Газета одержує два примірники, але їх продав Фіно, а я теж хотів би мати два примірники на продаж. Скнару, хай він видасть не роман, а справжню перлину, я розгромлю дощенту. Підло, проте я живу з цього ремесла, як і сотні до мене подібних. Не думайте, що політична діяльність чимось краща від літературної, усе розтлінне як там, так і тут, — і в тій, і в тій царині кожен або розбещувач, або розбещений. Коли книгар задумує якесь велике видання, він платить мені, щоб запобігти нападкам. І мої прибутки прямо залежать від видавничих. Коли проспекти викидають тисячами, золото потоком тече у мою кишеню, і тоді я влаштовую учту для друзів. Затишшя в книжковій торгівлі — і я обідаю у Флікото. Актриси теж оплачують хвалу, а найкмітливі— ші оплачують і критику, бо мовчанки вони бояться найдужче. Критична стаття, написана з метою викликати полеміку, більше цінується і дорожче оплачується, ніж суха похвала, що завтра ж забудеться. Полеміка, друже, це п’єдестал для знаменитостей. Цим ремеслом найманого вбивці думок і репутацій — ділових, літературних і театральних — я заробляю півсотні екю на місяць. Тепер я вже можу продати свій роман за п’ятсот франків, і мене починають вважати людиною небезпечною. А коли я оселюсь у власному помешканні, а не житиму у Фло— ріни коштом москательника, який корчить ів себе англійського лорда, коли я перейду до великої газети, де мені доручать відділ фейлетонів, тоді, мій друже, Флорі— на стане знаменитою актрисою. А я? Хіба я знаю, ким я стану: може, міністром, а може, й чесною людиною — усе можливо. — Він підвів похилену голову й кинув у листя дерев розпачливий погляд, що таїв і звинувачення, і погрозу. — І в мене прийняли до театру прекрасну трагедію! І в мене гине в рукопису поема! І я був добрий. І в мене було чисте серце! А тепер я живу з актрисою Драматичної панорами, хоча мріяв про високе кохання з якоюсь великосвітською жінкою. І через те, що книгар відмовив нашій газеті в зайвому примірнику свого видання, я лаю книжку, яку вважаю гарною.