Шамесові, мабуть, здалося, ніби синок Нохема Рабиновича не може всидіти на місці й весь час крутиться, озирається на всі боки тому, що він жадає зробити одне коло з торою. А може, хтось із старостів подав йому знак, щоб він вшанував торою також синка Нохема Рабиновича? Так чи інак, але серед інших імен Шолом несподівано почув і своє ім'я: "Отрок Шолом, син реб Менахема-Нохема, віддай честь торі!" Краска залила йому лице, він не знав, де сховатися від звернених на нього очей. Він себе почував, як кожен юнак, якого вперше викликають до урочистого читання тори. І не встиг він отямитись, як шамес уже підніс йому тору і він сам, Шолом, опинився з великою торою на руках в одній лаві з іншими парафіянами. Процесія почалася. Кантор Цаля ступає на чолі й співає: "Заступнику знедолених, поможи нам!" Жінки й дівчата пориваються до тори, цілують її й бажають Шоломові: "Дай вам боже щасливо дожити до наступного року!" Те, що всі йому кажуть "ви", бентежить його. Він розгубився від несподіваної честі й водночас пишається, що теж бере участь у гакофес, один юнак серед стількох дорослих! І все це тому, що він не будь-хто, а син реб Нохема Рабиновича, син шановних батьків!.. Раптом, саме в усьому цьому сум'ятті, Шолом відчув, що його хтось поцілував у руку: "Дай вам боже щасливо дожити до наступного року!" Він звів очі й побачив — це вона, канторова дочка, і поруч неї, звісно, її подруга.
Небеса розверзаються, ангели спускаються на землю й співають хвалу. Вони оспівують створений господом богом світ, такий солодкий, чудесний, любий світ! Вони оспівують створених господом богом людей, таких гарних, солодких, чудесних, любих людей! На душі так добре, що аж хочеться плакати. І серце співає до ангелів: "Мир вам, ангели господні!"
Щоправда, спершу він трохи збентежився, йому здалося дивним, що вона, замість цілувати тору, поцілувала його руку! Може, то сталося випадково? Ні, не випадково — він це зрозумів, коли побачив її усміхнені очі. Це його так вразило, що він мало не випустив тору з рук. Йому хотілося зупинитись, знову хоча б глянути їй у вічі, якщо не можна буде сказати кількох слів. Але зупинитись неможливо: ті, що йдуть позаду, напирають на нього. Треба йти далі, треба передати тору іншим, бо гакофес ще не скінчилися. Лише тут, перед кіотом, передавши шамесові тору, він озирнувся, сподіваючись ще раз побачити її хоча б здалеку. Але дівчини не видно. Тоді він пускається слідом за новою процесією, робить ще одне коло, шукає її очима, але канторової дівчини нема, вона зникла! Він вибігає надвір, але її ніде нема. Може, то був сон? Може, це йому приверзлося? Ні, то не сон був, не мара — він ще досі відчуває поцілунок на своїй руці. Шолом іде далі й не чує землі під собою. Йому здається, що в нього виросли крила, й він летить, ширяє, і ангели ширяють разом з ним, линуть у повітрі, супроводжуючи його до великої синагоги.
Там гакофес ще тривають. Батько в незвично доброму святковому настрої. У своєму старому, трохи посіченому шовковому сурдуті, на якому де-не-де просвічує жовта підбивка, він, проте, має надзвичайно гарний, величний вигляд. Біля нього стоять удатні зяті: з одного боку Лейзер-Йосл, з другого — Магідов. Обидва пускають дотепи, а батько, за своїм звичаєм, слухає й усміхається.
— Де це ти був так довго? — питає батько, крий боже, не докірливо, а просто з цікавості.
— У холодній синагозі,— відповідає Шолом і вихваляється, що його там ушанували торою.
Це батькові сподобалось:
— Дуже люб'язно з їхнього боку.
А удатні зяті жартують з синка Рабиновичів. Один питає його, чи він там познайомився із "заступником знедолених". А другий додає: "Звідки там буде "заступник знедолених"? Адже там тільки внук "заступника знедолених". І всі троє сміються з цього дотепу, а Шолом сміється разом із ними... Ото випала нічка! Така ніч можлива тільки в свято тори!
57
КРИЗА
Гірке розчарування в найчистіших почуттях.—Наш герой захворів на тиф.— Він встає після хвороби іншою людиною. — Прощання з дитинством
Щоразу, коли автор цієї розповіді спускається в глибокі катакомби свого далекого дитинства, виносить на світ божий і провітрює свої спогади про безповоротні дитячі роки, заглиблюється в дальший досвід, здобутий ним на великому світовому ярмарку, що зветься життям, і тверезо зважує все це холодним розумом, його дивує, як це він міг знести такі нещадні удари долі, жорстокий обман, гіркі розчарування й все ж залишитись цілим і здоровим для того, щоб, мабуть, діставати нові удари, знову обманюватись і ще гірше розчаровуватись. Але не такі страшні самі лише удари, як розчарування, як обман. Рана від удару загоюється, а розчарування закарбовується в душі навіки.
Героя цього життєпису не раз ранили морально та обдирали матеріально. Він зазнав, як читач побачить з дальших розділів, що значить втратити за короткий час величезний капітал на спекуляціях, в які його втягли різні ме-нахем-мендли *, і він може з чистою совістю сказати, що його не так вражала втрата грошей, як те, що його ошукали й що він помилився в людях.
Уже тоді, коли Шолом був ще хлопчиськом і по-дурному закохався в канторову дочку, він зазнав першого страшного розчарування — удару, якого ні він, ні будь-хто інший не міг навіть сподіватися. Можна було припустити, скажімо, що батьки дізнаються про цей дурний роман і стануть йому на перешкоді. Можна було припустити, що кантор Цаля віддере її за коси або як слід оперіщить палицею, не жартома, а цілком серйозно. Але хто міг навіть подумати, що канторова дочка, саме тоді, коли вона завела роман із сином Нохема Рабиновича, кохалася з росіянином, прикажчиком великої залізної крамниці Котель-никова, і що вона одного суботнього вечора, небавом після описаного свята тори, втече з ним, сховається в монастирі, серед черниць, вихреститься й одружиться таки із цим самим прикажчиком.
Ніяка письменницька фантазія не в силі створити того, що може учинити життя. Само собою зрозуміло, що бідолаха кантор метався сюди-туди, шукав заступництва, протекцій до архімандрита, до ігумені монастиря й до самого губернатора. Але нічого не допомогло. Місто кипіло, мов казан. Цілий світ ходив ходоіром. Якби то була дочка звичайного єврея — тоді що ж, нічого не вдієш, трапляються нещастя. Але ж тут таке сталося у кантора, у духовної особи! Хто його тепер пустить до аналоя? І де він візьме засоби до існування? А яка ганьба для парафіян холодної синагоги! Справді-бо, чому це сталося саме з кантором їхньої синагоги?..