Тепер важко сказати, чия то була ініціатива, тобто кому першому спало на думку, щоб парубійко, несповна сімнадцяти років, без будь-якої ознаки вусиків на верхній губі, ще не скінчивши навіть курсу повітового училища, взяв ціпочок у руки, накинув піджачок на плечі й ходив з хати в хату давати лекції. Давати лекції — означало навчати хлопчиків і дівчаток усього того, чого навчають у класах, зобов'язатися пройти з ними певний курс і підготувати їх до певного терміну, щоб вони могли вступити в училище або скласти іспити.
Складати іспити стало звичною справою, модою. Геть усі готувалися до іспитів. Хлопчики й дівчатка, женихи й молоді сім'янини, навіть літні люди, бородані, взялися до граматики Говорова, арифметики бвтушевського, географії Смирнова, геометрії Дістервега й розпочали завчати напам'ять байки Крилова, студіювати словник. Ці іспити стали якоюсь пошестю! Само собою зрозуміло, що за такої пошесті у місті бракувало учителів. Професіональних учителів євреїв було всього лише двоє: старий Монісов, глухий, як тетерук, не мав зубів і тому, коли розмовляв, бризкав слиною, і Нойах Бусель, трохи молодший за Монісова, знав французьку мову, носив синій мундир, наваксовані чоботи й за лекції правив страшенно дорого. А крім цих двох, був ще писар Іця та його брат Авром, теж писар, обидва чепурні чоловічки з червоними щічками-пампушками. Вони, щоправда, брали дуже дешево, але страх як були не в злагоді з російською граматикою і не знали, як писати слово "печеніги". Тобто вони знали, що десь у цьому слові повинна бути літера "ять", але ніяк не могли вгадати, де саме її треба поставити: після "п", після "ч", після "н" чи, може, зовсім після "г". Так само вони не могли собі дати раду з літерами "с" і "ш". Коли доходило до таких слів, як "суша" або "Саша", вони могли написати і "суша", і "шуса", і "шуша" або "Саша", "Шаса", "Шаша". Серед молоді міста йшов такий анекдот: коли братам запропонували перекласти на російську мову фразу: "Саша сушився на суші", то один написав: "Шаса шу-сился на шусе", а другий: "Шаша шушился на шуше".
Це, звісно, був тільки анекдот. Але ж як їм, бідолахам, допекло до серця, коли вони дізналися про цей анекдот! Це таки дуже прикро. Як! Вони, можна сказати, навчили письма ціле місто, від малого до великого, а тут приходять якісь цуцики, молоко на їхніх губах ще не висохло, і розповідають анекдоти!.. Але нічого не вдієш, граматика стала ходовим товаром, без граматики не можна було й кроку ступити. Дійшлося до того, що навіть дядько Пиня, який не терпів класів, як благочестивий єврей не терпить свинини, теж визнав, що граматика корисна річ. Він роз'їжджає по ярмарках, торгує з Москвою, росіяни його шанують, і він сам чудово розмовляє російською мовою, проте він почуває, що йому бракує знання граматики (при слові "граматика" дядько Пиня чомусь показував п'ять стулених пальців).
Проте, щоб його небіж Шолом не дуже заносився, дядько Пиня визнавав за потрібне додати, що він не розуміє, чому, знаючи граматику, обов'язково ще треба ходити без шапки, не робити обмивання рук * перед тим, як сідаєш до столу, і писати в суботу. Йому здається, що одне одному не заважає: можна знати граматику й разом з тим носити шапку, робити обмивання рук і не писати в суботу! Дядько Пиня добре знав святе письмо і тому суворо пильнував релігійних догматів. Він досі не міг пробачити Шоломові його давній гріх, коли той у суботу зробив напис на паркані... Та хто тепер зважає на дядька Пиню? Справді, чому такому парубійкові, який одержує стипендію, дає лекції і "загрібає золото", не можна заноситись? Адже його рвуть на шматки, б'ються за нього! Всі хочуть, щоб саме він готував їхніх дітей у класи, а не хтось інший. Люди вже почали навіть вдаватися до протекцій Колектора з темними окулярами, як до друга Нохема Рабиновича. Вони просили його зробити їм таку ласку й попросити реб Нохема Рабиновича, щоб той умовив свого сина приділити їм хоча б півгодини щодня: "Кажуть, що Шолом має легку руку, він краще за всіх готує до іспитів..." Батьківське серце аж мліло, душа його раділа — до такої честі дожили! Хоча, правду сказати, втіха була невелика, дуже невелика. Яка це втіха, скажіть, будь ласка, коли ніколи не бачиш своєї дитини? Першу половину дня він учиться в класах, другу половину, аж до самої ночі, дає лекції. А потім він ще йде гуляти з приятелями в міський сад.
Улітку переяславський міський сад — справжній рай. Там грає військовий оркестр під керуванням полкового капельмейстера, єврея з чорною бородою, чорними, як вишні, очима й товстими губами. Дівчата зачаровані його диригентською паличкою, а він однаково любить усіх дівчат, усміхається до них здалеку своїми чорними, як вишні, очима та товстими губами, не перестаючи при цьому махати паличкою. Сурми сурмлять, барабан барабанить. Парочки гуляють, здіймаючи густу куряву. Повітря насичене солодким ароматом відцвітаючої бузини. Лише той, хто народився й виріс на Україні, може гідно оцінити всю розкіш цього аромату, здатний як слід відчути чарівність літньої вечірньої прогулянки в міському саду. Сад освітлено дуже слабо — там горять усього лише троє-четверо гасових ліхтарів, закурені, з розбитим склом. Коли здіймається сильний вітер, ліхтарі гаснуть. Та хто звертає на це увагу? Навпаки, у темряві, якщо хочете знати, ще краще. Юнаки й дівчата можуть трохи зупинитись, побалакати, посміятися та й домовитись за одним разом про завтрашню зустріч таки тут, на цій самій алеї, під відцвітаючою запашистою бузиною...
Додому приходиш збуджений, розпаленілий, голодний і перекушуєш чим бог послав — шматочком оселедця, таранею, зеленим огірком, цибулькою з хлібом. Апетит, нівроку, непоганий, то де там ще робити обмивання рук, проказувати вдячну молитву? Батько вже й не питає навіть про вечірню молитву... Усе це його, звісно, засмучує, але він удає, ніби нічого не помічає. А поговорити з дітьми ніколи. Попоївши, діти беруться до підручників, щоб вивчити на завтра уроки. Мачусі не подобається, що Шолом учиться при світлі гасової лампи, палить гас, і вона починає бурчати. Батькові стає прикро! А Шолом каже, що пін купить гас за свої гроші й заведе собі власну лампу. Батько забороняє йому навіть говорити про це й просить