Побачивши його, вона схоплювалася, вигинала спину, терлася головою об його ноги, широко позіхаючи та облизуючись.
— Як ся маєш, Фейга-Лея? — питав її Шолом, нахиляючись до неї й гладячи її по голівці.
— Мня-у! — відповідала вона тоном, який мав означати: "ЕтІ Хвалити бога, живемо й бачимось!" — і не переставала тертися голівкою об його ноги й муркотіти, дивлячись на нього винуватими очима й сподіваючись, може, їй щось дадуть.
— Німа тварина! — казав Колектор зітхаючи. А Биньйоминзон, ковтнувши й глянувши на присутніх, сповіщав, що він мас присвячені цій темі вірші, які називаються "Він милосердий до створінь своїх". І, пе дожидаючи, поки його попросять, він закочував очі під лоба й починав читати свої вірші.
60
ВТРАЧЕНІ НАДІЇ
Незабаром іспити. — Шолом і його приятель Еля будують надхмарні замки. — "Гімн переможцеві третього". — Шолом пише високомовного листа директорові Гурлянду. — "Клуб" у тютюновій крамниці. — Директор Гурлянд відповідає листом, і надхмарні замки зруйновано
Час біжить. Діти підростають. Настало літо, останнє літо перед закінченням училища. Незабаром іспити. Ще один-два тижні — і Шолом вільний від училища, яке вже йому добре набридло. Наш герой, власне, ніколи не почував особливої симпатії до повітового училища. Воно ніколи не правило йому за джерело мудрості й знань. Дещо він там вкусив тільки з древа так званого тоді просвітительства. Книжки, російські й староєврейські, газети й журнали — ось ті плоди, якими він живився вдосталь. Багато в чому йому допомагав "клуб", тодішня переяславська інтелігенція на чолі з Колектором, Биньйоминзоном і удатними зятями. А Шоломовим ідеалом був Арнольд з Підвірок з його величезою бібліотекою.
Єдине, що зв'язувало Шолома з училищем, була його дружба з Елею, якого він щиро любив за його жваву вдачу й за вміння цілком артистично, як справжній комік, імітувати й перекривляти всіх учителів. Шолом і Еля разом пустували, разом читали книжки, тішились життям, тримаючись відокремлено від інших учнів, здебільшого тупоголових довбешок. У той час, коли всі учні готувалися до іспитів, тремтіли, боялися провалитись, обидва товариші, Шолом і Еля, чхали на весь світ і навіть не думали про іспити.
Літо. Надворі справжній рай. Найкраща пора для купання, катання човном геть далеко, вздовж протилежного берега, у високому очереті. Там, за рікою, галявина, поцяткована білими та червоними стокротками, а далі, за галявиною,— гайок, власне, справжній гай. Пуститися з усієї сили через галявину, добігти щодуху до гаю — це зовсім не така легка річ! Хто з них раніш добіжить, Шолом чи його друг Еля? Добігли! Відсапуючись, вони кидаються ницьма на зелену запашну траву й починають колупати сиру піщану землю, де копошиться мошка, гуляє жучок, лазить мурашка, тягнучи в передніх ніжках цілу соломку, шматочок кори, хвоїнку. Тихо. Незвична, дивна, заколислива тиша. Рідко коли її порушує щебет ластівок, які проносяться над головою — ознака, що буде дощ; а іноді з далекого очерету долинає самотнє кумкання жаби: "Ква!" — і знову тихо. Це теж проти дощу, хоча небо чисте, прозоре, як зефір, на обрії ані цяточки. Відчуваєш свою близькість із цим лісом, галявиною, стокротками, свіжою землею й запашною травою, з мошкою, жучком та мурахою, що лазить, з ластівками, що літають, з жабами, що кумкають, і з усією навколишньою природою. І кожне окреме єство є часткою всесвіту, і все це разом з людиною — єдиний світ, єдина сім'я, одне ціле. Усе це роїться, клопочеться, метушиться й шумить — справжній ярмарок, цілий світ, світ, що зветься життям. Юні друзі почували себе чудово в цьому світові, обидва були задоволені своїм життям, ситі своєю минувшиною, раділи сьогоднішнім днем і сподівалися ще кращого у майбутньому. Вони вели довгу, тиху, спокійну розмову, що не має ні початку, ні кінця. Розмова точилася переважно про їхнє майбутнє. Що буде далі? Вони складали плани, будували надхмарні замки, малювали собі таке розкішне, гарне життя, яке звичайно уявляється кожній молодій людині, але в дійсності ніколи таким не буває...
А втім, залишатися тут надто довго не можна. Час біжить. Іспити все ж не дрібниця. Вони таки перші учні в класі, але мало що може статися! Буває, що й найкращий учень провалюється. Тільки одна людина була певна в їхньому успіхові — то був Колектор з темними окулярами.
— Які там іспити? Навіщо іспити? Начхати на них, та й годі! — казав Колектор, який турбувався за шибеника більш, ніж рідний батько. Тому ніхто так не зрадів, як Колектор, з доброї звістки, принесеної Шоломом, а саме, що його та друга Елю зовсім звільнили від іспитів.
— Хвалити бога, ми вільні! Вільні від іспитів! Отже, давайте пити-гуляти! — вигукнув Колектор.
Того-таки вечора Колектор на радощах приніс до шибеника оселедця з двома французькими булочками, а в кишені — пляшку горілки, і вони втрьох (разом з поетом Биньйоминзоном) гульнули як слід. На Биньйоминзона, як він сказав, найшло натхнення, і він експромтом написав вірша "Гімн переможцеві третього". Під третім розумілися тут три класи, що їх Шолом скінчив.
Тепер постало нове питання — що робити далі? Який обрати шлях? На сцені знову з'явилися всі наші старі знайомі: обидва удатні зяті, Арнольд з Підвірок та інші друзі й приятелі, кожен із своєю порадою: гімназія, школа казенних рабинів, університет, професія медика, адвоката, інженера... Батько розгубився: стільки шляхів, професій, фахів — аж голова наморочиться!
З усіх проектів зупинилися на одному, на Житомирському вчительському інституті, куди обіцяли прийняти на казенні кошти обох відмінних учнів — Шолома й Елю. Папери вже було надіслано в Житомир до директора інституту Гурлянда. Для більшої певності Шолом додав до своїх паперів особисто від себе листа, написаного староєврейською мовою у високому, добірному стилі, щоб показати директорові Гурлянду, що той має справу не з якимсь хлопчиськом. Колектор був у захваті.
— Хвалити бога, позбулися клопоту,— сказав він, протираючи свої темні окуляри мокрою полою (без окулярів Колекторове обличчя здавалося опухлим, а повіки — подушечками).— Шибеника вже забезпечено. Дай боже мені мати такий певний заробок, як я певний у його успіхові. Хоч би хто він був — рабин чи вчитель,— але людиною