Тепер Колектор знову кудись зник, і ніхто не знав, де він подівся.
Одного разу, коли Шолом займався у себе на квартирі із своїми учнями, раптом відчинилися двері — і ввійшов батько. Шолом злякався:
— Що сталося?
— Нічого. Колектор захворів. Треба його навідати... По дорозі батько розповів Шоломові деякі подробиці
про Колекторову хворобу. Він, власне, давно вже нездужає, але останнім часом зовсім розхворівся. Картина його хвороби, яку змальовував батько, набирала дедалі загрозливішого вигляду. Виявлялося, що Колектор смертельно хворий. "Його справи, мабуть, дуже кепські, він, можна сказати, при смерті..." Отак розмовляючи, вони підійшли до синагогального двору.
Синагогальний двір був залитий промінням пекучого літнього сонця. Цілий табунець напівголих, босих єврейських дітлахів грається в коники, сповнюючи двір дзвінкими, оглушливими криками. Весело й жваво на єврейській вулиці. Хоч як тут тісно й скупчено, повітря, проте, свіже, приємне. Де-не-де красується деревце, пробивається з-під землі травиця. Вилиті помиї припліскують куряву, що її здіймають дітлахи ("коники") своєю біганиною. Хоч би як там було, але надворі літо, надворі гарно, і божий світ чудесний!
— Отут живе Колектор,— сказав батько, і вони, придержуючись руками за вологі стіни, спустилися в підвал, вірніше, в якусь темну яму, відчинили двері з важкою залізною клямкою, і перед їхніми очима постала така картина.
На голій землі лежить щось, накрите чорним покривалом. Посередині воно здимається, наче горбок. У головах догоряють дві свічки, встромлені в дві пляшки різного розміру й різного кольору. Серед кімнати сидить на стільці якийсь єврей із скуйовдженою бородою, у подертому лапсердаку, певно, шамес. Праворуч попід стіною стоять одна поруч одної, як посиротілі близнята, глибокі гумові калоші, старі, драні, а на підвіконні єдиного вікна валяються великі, темні окуляри.
Того-таки дня відбувся похорон. Можна собі уявити, який то міг бути похорон, коли покійник, по-перше, був злидар — ніхто його не знав, не відав, а по-друге, в місті мав славу прихованого безвірника. Але оскільки в проводах взяли участь такі люди, як реб Нохем Рабинович, Йося Фрухштейн, удатні зяті й навіть Арнольд з Підвірок (це був перший, якщо не єдиний, похорон з участю Арнольда), місто зацікавилось, люди, дивлячись один на одного, почали збиратися, натовп дедалі зростав, і похорон вийшов несподівано досить пишний і імпозантний. Жебраки, каліки, учувши багату поживу, причвалали з усіх закутків, шарпали людей за поли й нарешті зчинили галас, чом родичі не роздають милостині перед ношами. їх ніяк не можна було переконати, що то помер такий самий злидар, як і вони самі.
— У такому разі чому він заслужив такий пишний похорон? — обурювалися жебраки.— Якщо він не багатій і, як видно, не рабин, то за що йому така честь?..
Сонце ще немилосердо пекло, коли з темного підвалу винесли ноші, накриті чорним покривалом. Синагогальний двір і вся вулиця були аж чорні від величезного натовпу. Людей ніхто не запрошував — вони самі прийшли. Ніхто не плакав, але звідусіль було чути зітхання. Ніхто не проголосив надгробного слова, не рвав на собі одягу, не проказав заупокійної молитви, не збирався справляти жалобу. Але хвала покійникові носилася в повітрі. "Він був добра людина...", "Не святий, але щирий, лагідний чоловік...", "Підтримував бідаків...", "Віддавав увесь свій заробок...", "Навіть останній кусень віддавав...", "Офірував собою заради ближнього...", "Для хворих бідаків дер з живого й мертвого...", "Не любив говорити про себе, завжди турбувався про інших...", "Чудний єврей був...", "Не чудний єврей, а чудна людина...", "Так, це була справжня людина..."
То був тихий, але гарний похорон. Шолома опановувало якесь відчуття задоволення. Хвалити бога, людині все ж віддають належне, якщо не за життя, то хоча б після смерті, віддають хоч що-небудь, хоч трошечки шани за стільки років горя, злиднів, поневірянь. Жаль тільки, що сам Колектор з темними окулярами уже не може встати хоча б на одну хвилинку й подивитись на ту шану, яку йому віддають... А може... Хто знає? Що ми, люди, знаємо?.. І в голові снують думки про безсмертя душі, в яке покійний вірив, хоча він мав славу вільнодума. "Може, його душа пливе тут у натовпі слідом за ношами і їй відомо більш, ніж нам, багато-багато більше?.. Хто знає? Хто відає?.."
Натовп дедалі рідшав, і до кладовища дійшли тільки близькі друзі, весь "клуб". Місце Колекторові приділили скромне, яким він і сам був. Його поховали трохи осторонь, насипали горбок на свіжу могилу й розійшлися. Ніхто не плакав, ніхто не проказав заупокійної молитви^ ніхто жалоби не справляв. У "клубі" його деякий час ще іноді згадували. Потім навіть згадувати перестали й зовсім забули.
Незабаром після цього зник також поет Биньйоминзон. Довгий час ніхто не знав, де він подівся. А згодом стало відомо, що він у Києві. Потім ім'я Биньйоминзона згадувалося в зв'язку з "великою битвою", що спалахнула між київськими "мудрецями", з якими ще зустрінемось у наступних розділах. Його ім'я можна було почути серед імен Мойше-Арона Шацкіса, Іцхока-Якова Вайсберга, Дубзевича, Даревського. А значно пізніше пішла чутка, що Биньйоминзон об'явився в Америці, де він став реверен-том, і тепер у нього, звісно, "ол райт".
Отак розпався цей гурток, компанія розбрелася, рідкісної дружби не стало. Кінець ідилії!
62
ПІВРОКУ БЛУКАНЬ
Самотній і посиротілий. — Чоловій із смушнами. — Герой пішов у світи шукати щастя. —Не можна завжди бути гостем. — Конкуренція між "учителями для дівчаток" і містечкова заздрість та ворожнеча. — Музика Авром — свого роду Стемпеню*. — Герой тіиас з чужини додому
Втративши таких друзів, як Колектор та Биньйоминзон, герой цього життєпису просто собі місця не знаходив. Він наче посиротів. Ще більш самотнім він себе відчув, коли його товариш Еля поїхав у Житомир. Тут мимоволі Ще домішувалось почуття заздрості. Шолом дуже добре знав, що це почуття негарне, нице. Але він нічого не міг із собою поробити. Йому було прикро, Що товаришеві так пощастило, а йому ні. Хіба він винний, що поспішив народитися на кілька місяців раніше за товариша? Через таку дурницю згубити свою кар'єру? Програти все життя? Він уткнув носа в подушку й довго гірко плакав. Йому здавалося, що небо впало на землю й світ померкнув. Але кожна рана має свої ліки, і найкращий цілитель — час.