Холоднішало. День згасав. Сонце сідало. Ліс почав огортатися легким серпанком. Упала шишка. Друзі стрепенулись, немов звільняючись від чар.
— Здається, час їхати додому.
— Так, час їхати додому.
Вони підводяться, перетинають галяву вузькою, звивистою стежкою, сідають у човен і заводять пісню (не єврейську, а російську), пливуть вузькою, звивистою річкою повз жовтий очерет. Додому друзі дістаються вже на смерку. Щоки пашать, очі блискають, апетит страшенний. По дорозі вони купують солодкий кавун і дві свіжі, м'які, ще теплі булочки й справляють бенкет. їм весело, і вони сміються безтурботно, безпричинно.
Стороння людина могла подумати, що обидва однаково задоволені й щасливі. Вони молоді, здорові, чого їм бракує? А насправді тільки один з них, Еля, був цілком щасливий, тоді як другий, Шолом, почував себе ніби надломленим, на хибному шляху. Єдиною слабкою втіхою була свідомість того, що він уславився в місті своїм майстерним читанням тори в синагозі, глибоким знанням біблії та староєврейської мови, своїм гарним письмом. Для Шоломо-вого друга все це залишалося за сімома печатями. Де вже там йому, Елі, писати таким вишуканим стилем по-єврейському й по-староєврейському! Тільки він, син Нохема Рабиновича, досконало знає всю просвітню літературу й читає "Гамагід". Дивно, що він сам не пише в "Гамагіді". А втім, хто його знає, може, він пише під яким-небудь вигаданим ім'ям?..
Так подейкували в Переяславі, де навколо Шоломово-го імені створили справжній ореол, і тепер він уже сам собі здавався далеко значнішою особою. Він тримався солідно, з гідністю, не шукав дружби з колишніми друзями-урвиголовами, записався в міську бібліотеку, звідки приносив додому товсті книжки, читав Дарвіна, Бокля, Спен-сера й водився з відомими в місті освіченими молодиками. То були самоуки, які, завдяки власній наполегливості, старанності, самотужки пройшли повний курс наук, засвоїли латинську й грецьку мови, вивчили геометрію, алгебру, тригонометрію, психологію, філософію й здатні були навіть зараз вступити в університет, якби тільки мали хоч трохи грошей.
Ось два типи колишніх перших екстернів. Одного звали Хайте Рудерман, другого — Авремл Золотушкін. Обидва вже покійники й заслуговують, щоб їм було приділено в цих спогадах хоча б кілька рядків. Хайте Рудерман жив далеко за містом, відокремлено від світу й людей. Він був
син меламеда Мойше-Довида Рудермана, якого автор уже описав у першій частині цього життєпису, і брат Шимена Рудермана, того самого, який збирався вихреститись, але місто його визволило з монастиря й послало в Житомирську школу казенних рабинів. Хайте зовсім не був схожий на свого блідого, хирлявого брата Шимена. То був здоровий, широкоплечий, вродливий паруб'яга з червоними пухкими щоками. Його батько, меламед Мойше-Довид, помер від астми, і мати стала куховаркою на чужих весіллях, пекла медівники. Це давало їй засоби до існування й на утримання сина, який знав лише одно — книги, книги й книги. Хайте ні з ким не знався. Рідко хто удостоювався розмови з ним. Але всім було відомо, що він дуже багато знає, на всьому розуміється. Кому щастило зустрітися з ним, на того цей безвісний філософ сцравляв величезне враження. Коли Хайте починав говорити, він наче кидав вогнем-блискавицею, заперечував геть усе і усіх, зводив нанівець увесь світ. Його язик був гострий, як стріла, сміх — повний сарказму, дотепи — ущипливі. Звідки цей анахорет так знав світ? Це залишається загадкою. Якось улітку він викупався в річці, застудився і в двадцять два роки вмер від сухот.
Другий філософ-самоук, Авремл Золотушкін, не був анахоретом. То був життєрадісний брюнет з вогнистими чорними очима, з чорними кучерями, весь чорний, як справжній арап, з білосніжними сміхотливими зубами й хрипкуватим голосом. Він любив одягатися по-англійському: картаті штани, на голові — модна кепочка, а взимку якась недоладна крилатка. Начитаний був Золотушкін аж надто. Він знав Гейне напам'ять, але найбільше захоплювався Діккенсом і Теккереєм, Свіфтом, Сервантесом і нашим Гоголем. Він і сам був гуморист, тобто писав нишком для себе гумористичні твори, але жодного рядка нікому не показував і друкувати не хотів. Цей Авремл, завжди замкнутий в собі, був дуже упертий, любив робити всім наперекір і з усіх сміятися. Він жив з того, що всі роки служив писарем у міщанській управі. Його письмо було таке саме кучеряве, як і його волосся. Він умер у сорок років, так і не оженившись.
Такі були ці двоє світил, що в їхній орбіті кружляв Шолом, переймаючи у них все, що тільки можна було перейняти. Між собою вони були на ножах, ніколи не зустрічались і навіть не були знайомі. Вони палали такою взаємною ненавистю, що в присутності одного не можна було згадувати ім'я другого. Ми ще, певно, зустрінемося з ними в дальших розділах.
64
ДОБРА ПОСАДА
Неробство. — БатьнО) за порадою lepo-ела Бендицьного, пише листа "магнатові".—Шолом знову вирушає в мандри й залишається з одним п'ятаком у кишені. — Біля райських воріт. —Холодна зустріч
Що робити далі?
З усіх численних професій, що спершу намічалися, нічого не вийшло. Уроків не стало, їхати вчитись не було з чим. А сидіти батькові на шиї теж не дуже приємно, особливо після недавнього цілком самостійного життя. І хоч батько пишався своїм освіченим сином, проте його засмучувало й старило синове неробство. Що ж буде далі? А мачуха, яка вже почала була сяк-так шанувати самостійного пасинка, раптом втратила будь-яку повагу до "нероби". Вона поступово повернулася до колишніх своїх вихваток: поглядала скоса, пускала шпильки, раз у раз робила двозначні натяки. Батько все це болісно переживав. А сам герой заглиблювався в свої книжки або, нап'явши шапку й взявши в руку ціпок, подавався до одного з згаданих нами філософів, до Хайте Рудермана або до Аврем-ла Золотушкіна, з якими любив дискутувати про світові проблеми. Песиміст Рудерман, за своїм звичаєм, паплюжив великих людей, не визнавав авторитетів, чхав на весь світ. Зате оптиміст Золотушкін без кінця-краю цитував цілі уривки з Гейне й Берне, кожного з особливою інтонацією, крутячи при цьому свій кучерявий чубок, і розпалювався, наче палкий хасид, який переказує афоризми свого ребе.