Але цього разу конфлікт із зникненням "реб Лейві" не вщух. Він перенісся, літературно висловлюючись, в іншу сферу. Війна, яка лише хвилину тому точилася між батьком і сином, тепер розгорілася між чоловіком та жінкою. Епельбаум напався на жінку, докоряючи їй, що винна в усьому вона, його люба, дорога дружина, дай їй боже здоров'я, бо вона завжди заступається за свого чудового синка. А мадам Епельбаум не залишилася в боргу й нагадала любому, дорогому чоловікові, дай йому боже здоров'я, що коли йому було стільки років, скільки тепер синові, то він був ще більший босяк за синка, і якщо він, її дорогий Мойше Епельбаум, має добру пам'ять, то, певно, не забув, що колись, не про нас будь сказано, його звали не Мойше Епельбаум, а Мойше-лемішка...
Не можна сказати, що гостеві було приємно несподівано опинитися свідком сімейної сцени й спостерігати, як любе й дороге подружжя перетирає одне одного на зубах у присутності сторонньої людини. Та гостеві впало в око ось що: обидві воюючі сторони, і чоловік, і жінка, зовсім не гарячилися при цьому. Навпаки, можна було подумати, ніби вони щойно побралися, відбувають весільну подорож і знічев'я обмінюються компліментами. Різні люди є на білому світі й різні ідилії!
Після розкішної вечері "присяжний повірений" Епельбаум посадовив свого гостя й "секретаря" за письмовий стіл, дав йому переписати якийсь папір, а сам приліг здрімнути. Перепочивши, він закурив цигарку й завів мову із своїм "секретарем". Ця розмова була така цікава, що, далебі, грішно було б не зафіксувати її. Тепер, після стільких років, дослівно переказати її неможливо, але зміст, сенс цієї розмови був приблизно такий:
— Послухайте мене, молодий чоловіче, річ ось у чому. Ви, я бачу, хлопець не дурний, гарно пишете і по-російському розмовляєте теж непогано. Усе це свідчить, що ваша мрія здійсненна, тобто ви природжений адвокат. Вам досить тільки побажати, і ви будете адвокатом. Знання — річ другорядна. Головне, хай вас не бентежить, що інші мають кращі знання, ніж ви. Своїм язичком ви повинні розбити кожного, хоч би які знання він мав. Ні в якому разі не давайте і взнаки, що ви чимось поступаєтесь перед людиною значнішою за вас,— ви самі найзнач-ніша людина. Ви повинні без упину сипати словами. Язик повинен працювати більш, ніж голова. Вам слід засипати свого супротивника такою зливою слів, щоб той аж очманів і втратив будь-яку здатність міркувати і що-небудь тямити. Тоді ви зможете закинути його тисячами гранат із "Зведення законів" і "Касаційного департаменту", яких там і сліду нема. Це щодо суддів. А про клієнтів і балакати нічого. Клієнти — це барани, які дозволяють себе стригти, корови, які дозволяють себе доїти, віслюки, які люблять, щоб на них їздили верхи. З ними тим паче не слід панькатись. Вони й самі не поважають лемішки, що проповідує мораль. Нахабу вони поважають значно більше, ніж професора, набитого законами, як мішок половою. На вулицю без великого портфеля не з'являйтесь — що ви там тримаєте, не має значення, хай то будуть навіть старі газети чи брудні комірці та манжети. А вдома можете цілий день бавитися кицькою. Але тільки-но почуєте дзвоник, ви повинні заглибитись у товсту книжку й потирати собі при цьому лоба. Клієнта з рук не випускайте, поки не внесете його до кінця, і не повинно бути в світі нічого такого, про що ви б сказали: "Я не знаю", бо ви знаєте геть усе.
Після такої чудової лекції автор цього життєпису міг би, здається, здогадатись, що за птах оцей "присяжний повірений" Мойше Епельбаум. Але в цього Епель-баума було таке розумне, симпатичне обличчя, він так чарував вас своїми очима й приваблював своєю красномовністю, що ви мимоволі піддавалися його впливові. Того-таки вечора Епельбаум, добре передрімавши, узяв ціпочок і портфель, збираючись кудись іти. І тут знову спалахнув конфлікт між любим, дорогим подружжям. Дружина спитала чоловіка, куди він іде. Чоловік відповів, що йде в клуб на півгодини — він має там зустрітися з одною людиною. Жінка відповіла, що вона вже знає, які це півгодини, дай боже, щоб він повернувся хоча б завтра до обіду. І людина, з якою він має зустрінутись, теж їй добре відома. Це не людина, казала вона, а чоловічки, самі лише королі, дами, валети...
— А про тузи ти, певно, забула, моя дорога, про тузи!.. Що то за гра без тузів?..
Жінка нічого не відповіла. Вона лише так глянула на нього, що інший би на його місці пішов крізь землю. Але Епельбаум і вухом не повів. Він підійшов до "секретаря", який писав у цю хвилину, нахилився до нього й тихо спитав, скільки в нього грошей.
"Секретар" схопився за кишеню й показав, скільки в нього грошей. Епельбаум замислився на якусь хвилинку, потім простяг руку.
— Може, ви їх мені позичите на якусь часинку. Я ще сьогодні поверну вам, коли прийду з клубу.
— О, будь ласка! — відповів "секретар" і віддав йому всі гроші.
Коли Мойше Епельбаум пішов, мадам Епельбаум почала розпитувати "секретаря", як він попав до її чоловіка в секретарі і яке відношення він має до Бродського.
— До якого Бродського?
— До київського мільйонера Бродського.
— При чому тут Бродський?
— Хіба Бродський не ваш дядько?
— Чому ви вирішили, що Бродський мій дядько?
— А ким він вам доводиться?
— Хто?
— Та Бродський.
•— А ким, на вашу думку, він повинен мені доводитись?
Коротка пауза. Обоє дивляться одне на одного вкрай здивовані, думаючи кожен своє. За якусь хвилину мадам Епельбаум знову звернулась до "секретаря":
— Он як! Ви, значиться, і не служили у Бродського?
— Чому вам здалося, ніби я служив у Бродського?
— І ви з ним навіть не знайомі?
— З ким?
— Тьху! Розмовляємо, розмовляємо й ніяк не можемо порозумітись. Скажіть хоча б, хто ви такий і як ви сюди потрапили...
Другого дня нашого наївного героя чекав новий сюрприз: його патрон Мойше Епельбаум ще не повернувся з клубу. "Реб Лейві" дали доручення — піти в клуб і покликати батька обідати. "Реб Лейві" не мав ніякої охоти дістати натщесерце даремні ляпаси, і мати змушена була видати йому ці ляпаси авансом. Нарешті "реб Лейві" приніс звістку, що його батько вранці поїхав з клубу просто на вокзал, а звідти в Київ.