"А як же ви запускаєте невід?"
"Запускати невід можна, а переїздити річку ні. Не допливе. Широчінь..." — і показав рукою. А другий додав: "І перевозити не вільно. Карають за це. Ви чужинецькі і Бог вість хто."
"Ми до очаківського паші", — заспокоював їх Понятовський.
"Не наше діло знать," — почув у відповідь.
Видно було, що торгуються. Побачили людей у потребі, так чому ж не заробити на
них?
"Я даром не хочу" — приступив до діла Понятовський. "Заплачу і добре заплачу."
"Відомо, що за спасибі ніхто не перевозить приходьків, Бог зна кого."
Понятовський скипів. Ці "збуї" не то не слухають його, але ще й зневажають. .Невже ж він не виглядає на великого пана?
"Слухайте. Мені спішно до команданта очаківської твердині і як ви зараз не перевезете мене й моїх людей, так я відніму у вас човен, та ще и пожалуюся паші".
"Спробуйте!" — відповіло п'ять голосів нараз.
"Хами! Я вас постріляю, як собак!" — гукнув на них Понятовський, але козаки прискочили до нього. "Ваша милосте, лишіть це нам, ми з ними побалакаємо. Це непевний народ. На другім боці конюхи. Надбіжать і зчиниться чорт зна що. Краще по-добру спробуємо."
Понятовський згодився. "Пробуйте!" — а в душі додав: "Може, дійсно свій свого краще зрозуміє," — і пішов собі геть. "Гарна пісня, так співаки погані!" — подумав собі.
За хвилину вернувся козак: "Перевезуть, ваша милосте, перевезуть, але хочуть, щоб ви їм свого коня за це дали, бо його й так переправити годі. Спарений і підпалений, сяк, чи так прийшлося б в Очакові лишити. Як же буде?"
Понятовський не надумуючись відповів: "Хай везуть!".
Козак підбіг до хлопців риболовців, хороших на вроду, й заки Понятовський поспів туди, човен стояв наготові, а перевізник, знімаючи шапку, говорив чемно: "Будь ласка, вельможний пане, сідайте!"
Переїхали вдвійку з Клінковштремом.
Опинившися на другому боці, Понятовський перехристився. Стояв на турецькій
землі.
Малощо не тиждень пробув у безнастанній тривозі, що от-от і здоженуть його москалі. Нерви його були натягнені, як струни, — грав на них страх.
Він не швед, а поляк, який з Лєщинським пішов проти Августа, значиться, на гадку царя, він — ребеліянт, подібно, як мазепинці, і подібної кари міг сподіватися.
Нараз — через широкий Бог царська рука його не дістане.
Хвилину любувався найсолодшим з усіх почувань — свободою. Ніколи не цінив її так високо, як у цю хвилину. Хотілося припасти до землі, що робила його безпечним, і цілувати її.
Та не пора на це.
Обскочили його люди півнагі, брудні, чорні, косоокі, чистий венецький карнавал. Балакали щось до нього, рухами рук доповнювали слова, не розумів. І він пробував розмовляти на різних язиках, — не йшло. Аж як промовив по-французьки, почув радісний голос: "бон, бон!"
Один з тих голодранців служив при французькій місії у Туреччині і вивчився французької мови. Його то й наняв собі пан Понятовський за провідника.
"А як тобі на ім'я?" — спитав.
"Ахмет."
"Коли б ти був башею, або агою, то Ахмет підходило б до тебе. Ахмет-баша. А так Ахметка краще."
"Хай буде й Ахметка. Хіба мені що?"
Ахметка показався бувалим і проворним, тим більше, що почув у Понятовського гроші. Зразу й титулував його ясним паном і ступенював титулятуру аж до "його світлости князя" включно.
Десь і коней придбав і поскакали в Очаків. До твердині їх не впустили, бо було під вечір. Прийшлося ночувати на передмісті в якійсь брудній і непевній господі.
Понятовський післав Ахметку на замок і казав повідомити команданта, що прибув посол від українського гетьмана Мазепи, а сам чекав на відповідь на подвір'ї заїзного двору. Не скучав, бо що край, то обичай. І люди і звичаї все було тут якесь інакше, тільки небо так само висіло над сонною землею і так само співали птахи в кущах.
"Оце й той край, в якому доведеться нам прожити, мабуть, довгий час, поки не прогуде хуртовина", — погадав собі пан Понятовський.
"Га, що ж. Поживемо. І тут же люди якось живуть і, мабуть, не найгірше. За гроші скрізь жити можна, а без грошей скрізь біда."
Післанець не вертався. Очаківський баша не дуже то якось спішився приймати посла від свого доброго друга Мазепи.
"Невже ж невіра зачув про нашу біду?" — погадав собі Понятовський.
Власник гостинниці попросив ясних панів до вечері. З'їли якогось шашлика, попили молдавським вином і закурили файки. Тютюн був такий, що пригадалася пісня про Сагайдачного.
Пізно вночі вернувся післанець. "Баша спить і нікого не приймає. Аж о дев'ятій годині ранком можна явитися перед його ясне обличчя."
Не було ради. Довелося ночувати.
Господар відчинив двері від спальні.
Понятовський глянув і скривився.
На долівці лежав вінок тіл людських. Головами до середини, ноги наверх. Довші доторкалися стіни, ніби опиралися, щоб їх не сунули сусіди. Повітря було таке, що в ньому повисла б сокира. З тієї гущі гуло, щось свистало, рипіло і пуфкало, ніби сплячі страшили одні одних.
Понятовський хоч і привик до воєнних невигід і за час відвороту спав, де і як попало, не мав ні охоти, ані відваги бути учасником того сонного бенкету. Дарма власник обіцяв, що розсуне своїх гостей і для ясних панів знайдеться ще "хороше місце" — не хотів.
На щастя, виявилося, що за добрі гроші і в Очакові можна виспатися добре. Потряс калиткою і хазяїн відступив свою власну опочивальню, малу й низьку комірку, обвішену й устелену чудовими коврами турецькими, а що найважніше, з такою широчезною і м'якою отоманою, що на ній, за словами її власника, навіть сам падишах міг би з насолодою спати. Як падишах спить, того, розуміється, Понятовський не знав і навіть не цікавився знати, бо як тільки голову до подушки притулив, заснув, як муха. Морфей ухопив його в свої обійми і не пустив до рана.
"Ваша світлосте, ваша світлосте! — торкнув Понятовського за ногу Ахметка. — Вже муезін проголосив ранню молитву, пора вставать."
Понятовський тер заспані очі. Ніяк не міг зрозуміти, де він, у Варшаві, у себе на селі, чи у гетьмана в Бахмачі в гостях. Аж глянув на коври, на подушки, розкинені по долівці, на позолочену посуду до кави, що стояла на низьких столиках, виложених перлівкою, на Клінковштрема, що хропів у кутку і — закляв по-шляхетськи: "Пся..." Так радо проспав би тут, у цій розкішній яскинці ще й цілий день і цілу нічку, поки всі кості не перестали б боліти. Отомана, на якій сам падишах міг би з насолодою спати, показалася дійсно леговищем перворядним і, що найголовніше, не кусливим.