"Куди ми йдемо?" — питає хтось.
"А куди йшли ті? — відповідають йому, показуючи на могили. — Куди не йди, а зайдеш туди."
"Правда, бідним чи багатим бути, могили не минути". "А пощо ж тоді копошаться люди, як у кошелику раки?" "Бога питай, не нас," — кінчить котрийсь.
Ніч і степ настроюють до таких розмов, тим паче, що шведи свої псалми співають.
"Б'ються, як чорти, а моляться, як святі."
"Такий народ."
"Який король, такий народ."
"А все-таки щастя не мають."
"Хто його зна, як ще війна може скінчитися."
І дивляться в огонь, бо хоч грітися не треба, бо ночі погідні, але з вогнем веселіше якось. Може, він нагадує огнище домашнє, досвітки й вечерниці, нічліг з кіньми в полі, коли ще хлопцями були. Іскри прискають, ніби нашіптують чиїсь давні слова. Синявий
димок піднімається, як хмарка, як мрія, і летить далеко-далеко, може, аж додому... Додому.
Небо нависає чимраз нижче, земля знімається вгору, потухають огні... Уснули.
Твердий та короткий сон. "В похід! В похід!" — пронизує переддосвітню тишину. Нерадо протирають очі, вертаючись від снів у дійсність.
Ранішній холод дає себе знати. Ніби їх хто студеною водою обілляв... Бр-р-р. Гаснуть зорі, линяє безконечна блакить, степ з чорного робиться сріблистим, квітки на ньому знову зацвітають і пахнуть. Пахощі п'янять... Нема то, як степ!
І знову коні припряжені до возів, знов вершники на конях, тисячі коліс скриплять і довжелезною гадюкою по широчезному степу сунеться похід.
Король на своїм високім возі, як на престолі сидить.
Люксембург у ногах. Він за Рачком скучає, але не каже того нікому, бо сміялися б. Невже ж блазень може скучати?
"Над чим так задумався?" — питає його король.
"Думаю, що так колись Дарій, як тепер ваша королівська величність, їхав."
"Тільки кращого блазня мав при собі."
"Блазні все були кращі від своїх панів."
Король грозить йому пальцем, Люксембург удає, буцім дуже боїться.
Ліворуч далеко-далеко вітряки видно. Знає, що там десь людські житла є. Вітряків багато, безліч крил киває на наших мандрівників, ніби кличе їх до себе.
Люксембург рахує на пальцях: "Один, два, три, десять, мільйон."
"Ти навіть числити не вмієш", — каже король.
"Хіба не все одно, скільки їх там? Вони не наші. Ми тепер не маємо нічого. Ні держави, ні престола, ні війська. Але так краще. Менше жури. Як маєш що, то маєш тільки те, що маєш, а як не маєш нічого, то здається, що все твоє, все."
"Дурень ти, — каже йому король, — бо розуму не маєш."
Люксембург не відриває очей від вітряків. "Яке щастя, — відзивається по хвилині, — яке щастя, що тут Дон Кіхота нема. Ой, може б ваша королівська величність дозволили мені Санчо Пансою бути?" Не діждавшися відповіді, зривається і плеще в долоні.
"Ах, ваша королівська величносте! Як гарно, як гарно!"
"Ти здурів?"
"Незабудьки, незабудьки!"
"Де?"
"Отам, праворуч, далеко. Бачите? Багато їх, багато, цілий лан, довгий, довгий, широчезний."
Король глянув і посиніло йому в очах. Буцім дійсно безконечний лан незабудьок розцвівся. То було море. Не чорне, а блакитне море, таке, як те небо над ним, без одніської хмаринки.
Голубі очі короля побігли туди.
І побачили те, що було перед десятьма роками, коли то молоденький король стояв над берегом Сунду, і числив свої кораблі. Багато їх було, багато, сміливих, гордих, до дороги і до бою готових. Злегка похитувалися на хвилях, як їздці на бистрих конях, хоругви лопотіли, сонце вилискувалося на дулах гармат. Скреготали ланци, ніби велетенських звірюк спускали з припону. Вождь дав наказ піднімати якор.
Так гарно було, що король забув про свою достойність і, як дитина, став плескати в долоні.
Було це перед десятьма роками.
"Поспішай!" — гукнув король на візника і почав обтулюватися плащем, буцім йому зробилося зимно.
31.
Під вечір зустріли чумацьку валку. І не одну, а кілька, що зібралися докупи, бо гуртом у теперішніх неспокійних часах їхати безпечніше. Було їх разом возів мало що не двісті. Здебільшого звичайні, тільки великі і ковані кріпко, але попадалися й старі чумацькі мажі і нові, такі, мов хати. Замість драбин, в півтора хлопа заввишки скрині, або коші з кріпкими ребрами, з віконцями й перегородками всередині, щоб більше набору туди накласти можна. Такий возище шестірня волів тягне, полових, круторогих, що, мабуть, і дзвіницю зрушили б з місця й поволокли. І скидаються оці вози на дзвіниці старинні або на замкові башки, з яких від ворога відбиватися можна, а на ворога то тепер, як відомо, і попасти не важко.
На отаманських мажах півні — годинники й будильники чумацькі. Вони й погоду віщують. Знають собі ціну. Тому так гордо й самопевно по возах похожають, або, задерши голову вгору й прижмуривши одно око, в небо глядять: Як воно там? А хай лиш один запіє, так і всі інші крилами б'ють і кричать: "Ку-ку-рі-ку!" Проспівавши, луни дожидаються. Але в степу луни нема.
Валка ця біля шляху розтаборилася. Угледівши здалека якесь військо, заметушилися. Військо дивне, невидане досіль: свої й чужі всуміш. Табор більший, як що... Що їм робить? Волами не втечеш.
Завважив чумацьку тривогу Орлик і свого осавульчика туди післав. Хай не бентежаться: свої своїх не скривдять і не обидять.
І дійсно, без усякої кривди й обиди обійшлося, та ще й радости з тої зустрічі було чимало. Особливо для жіноцтва.
Круторогі воли, що безжурно й безпечно біля своїх возів лежали й румигали, Бровки, Рябки й кунделі патлаті, найусілякіших пород, що нараз лай пекельний зняли, і тії півні чепурні й гордовиті, все воно, аж до занозів мережаних, аж до гладко вишморганих ярем, так живо пригадувало рідний край.
Колись старшинські пань-матки байдуже на те все гляділи, як на щось звичайне, буденне, навіть їхньої уваги негідне, а нині тішилися тим більше, ніж контушем гризетовим, або навіть зразкам дорогоцінних перел.
Мручко, дивлячись на тую радість, підкрутив вус і мало його на ліве вухо не повісив.
"Га, що ж! — казав. — Може, Господь на те й прогнав нас із рідної землі, як колись прабатьків наших із раю, щоб ми тую нашу землю як слід полюбили, бо що то казать, любили ми її замало."
Орликова дружина підступила до нього. "Дозвольте, сотнику, подякувати вам за мудре слово." А Герцикова й собі доповідала: "Так воно, так. Весна осипалася яблуневим цвітом, впивалася березовим соком, квітчалася фіялками пахучими, а ми, мов окаяні, літали сюди й туди, видираючи собі очі з лобів, лихий зна з якої причини. Шуміли луги, золотилися ниви, вулики медами наливалися, а ми наче й не бачили того, а захочували Бог вість чого."