Вийшовши до челядної, Павлусь не знав, що з собою робити. Прийшов найстарший між слугами і почав його з усіх боків оглядати.
— Ти звідкіля? — питає по-українському.
Павлусь відповів, та дуже дивувався, що цей татарин так добре знає його мову.
— А ви, дядечку, теж з України? — спитав Павлусь.
— Мовчи! — гукнув татарин і вийшов. До Павлуся приступив один невільник українець.
— Ти його так не питай, а то розсердиться та ще поб'є.
— Та за що має мене бити? Хіба я йому що зробив?..
—— Тут б'ють, хоч і нема за що. Він бач потурнак, та хто його запитає про Україну, він дуже соромиться, бо совість гризне, шо покинув Христа і збусурменився. Тому він і злющий такий на нашого брата, як пес, гірш татарина.
— Та давно тут живете, дядьку?
— Років п'ять, небоже! — він охнув.
— Тут важко жити?
— Сказано, неволя. Та тут ще рай проти того, що в інших. Старий Сулейман добрий чоловік, та його часто нема дома, Мустафа гордий і ненавидить нашу віру, а цей потурнак Ібрагім то сам чорт.
— Не пробували втекти?
Невільник усміхнувся сумно.
— Заки добіжиш до Перекопу, то з п'ять раз зловлять. А коли зловлять, то або повісять, або в неволю до турків продадуть, а все виб'ють так, що душа вилазить.
— А я знаю, що багато людей звідси втікає...
— Бо тут і багато є хрещеного народу, то декому й удається втекти.
— Як ви, дядьку, зветесь?
— Остап Швидкий.
В тій хвилині вбіг до челядної чорномазий невільник і покликав Павлуся до пана. Павлусь пішов за ним нагору і вступив до світлиці. Вона була простора й мала кілька великих вікон в одній стіні. Попід стіни йшли підвищення, вкриті килимами; цілий поміст теж був застелений килимами. Стіни були помальовані червоною, синьою та жовтою барвою квітами та лініями. На підвищенні сидів Мустафа, перед ним стояв маленький столик; на ньому запікалася велика люлька, з якої Мустафа потягав цілі клуби диму, а далі лежали різні ласощі. Павлусь здійняв шапку і вклонився.
— Приведи перекладача, — каже Мустафа до слуги.
— Не треба, — каже Павлусь, — я знаю по-вашому.
—— Так? Ну побачимо. Як тебе звали?
— Павлом Судаченком мене звуть.
— Ні, тебе так звали. Тепер ти зватимешся Гусейном.
— Я не хочу, я ще не прийняв вашої віри...
—— Дурень ти! Не прийняв, так приймеш...
— Ні, не прийму і моєї християнської не покину.
— Як приймеш нашу, будеш свобідний.
— Не хочу, ні за що в світі.
— Я тебе вибити звелю.
— Хоч і повішайте, то ні. По що мені опісля в пеклі горіти...
—— Кажу тобі, що свобідний будеш...
— Я й так буду свобідний, як захочу...
— А то як?
— Втечу та й годі.
Мустафа засміявся.
— А знаєш ти, що в нас втікачам роблять?
—— Знаю, повісять. А як не зловлять, то таки пропало.
— Я хотів тебе взяти до покоїв за козачка.
— Беріть, де хочете. Я доти буду добрий, поки мені буде добре...
Павлусь навчився балакати з татарами просто й одверто. Та це не подобалося Мустафі. Він зморщив брови і сказав:
—— Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене відзиваєшся?
—— Хіба ж ви не людина?
Мустафа плеснув у долоні.
Ввійшов потурнак наставник.
— Цього зухвалого джавра випарити і до конюхів дати!
Потурнак схопив Павлуся за руку й повів наниз.
— У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врізали... На долині в челядній вибили Павлуся так, що аж кров текла із спини. Хлопцеві текли сльози з очей, але закусив губи до крови і не видав ні одного стону. Він сів на землі і трясся всім тілом. Ось попався... Думав собі, що буде цілком інакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:
— Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
— Нічого. Підмовляв мене на бусурменську віру, та я не хотів... Я говорив з ним, як з людиною, а то звір.
— З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись... Що ж ти сказав?
— Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.
— Дурень ти! Хто так говорить? Тобі треба було показувати покірного, тебе лишили 6 у горницях на послугах...
— Не хочу, — каже Павлусь. — Найліпше коло коней ходити.
— Куди ж тебе призначив?
— До конюхів...
— Не гадай, що то легке діло. Там попадеш під руку такого чорта, що наш потурнак Ібрагім, то янгол. Там найтяжче...
Остап здійняв з Павлуся сорочку і помастив якоюсь мастю його рани від нагайки.
— Ти, братику, зле зробив, там тебе замучать.
— Але ж я першої ночі втечу, — відповів Павлусь. — Дорогу я знаю добре і з коня не впаду.
— Не роби того, нерозумна дитино! Вони тебе вб'ють або продадуть першому ліпшому татаринові. Ти слухай, будь покірний, то пан тобі простить... Ти вижидай кращої пори.
— Аж до смерти...
— Ні, не до смерти. Тут можуть леда день набігти запорожці! От такої хвилини всі християнські бранці ждуть, як спасения. Тоді пора втікати...
— Скажіть, дядьку, де тут й Криму може бути моя сестра? Її цього літа полонили татари...
— Кілька їй років?
— Тринадцять буде.
— А гарна вона? ,
— Як мальована.
Остап почав хитати головою.
— Ледви, чи ти її найдеш. Тут продають дівчат з рук до рук. На усіх базарах їх повно. Відтак забирають до гаремів, а то й у Туреччину за море вивозять. А тих базарів тут багато, багато...
— А як би то розвідати, де вона тепер перебуває?
— На те треба багато грошей...
— Я їх не маю...
Розмова перервалася, бо саме ввійшов в челядну Ібрагім потурнак і велів Павлусеві збиратися в степ до табунів. Павлусь успів лише обмінятися очима з земляком. Вийшов перед дворище. Тут стояв татарин на коні. Павлусеві вказав коня і велів сідати охляп без сідла. Той татарин не знав української мови і не говорив ні слова.
Павлусь оглянув цілу оселю. Хоч і дуже боліла спина, та він дививсь на татар згорда.
"Допоможи мені, Господи Спасе і свята Покрово, визволитися та козаком стати! Усі ці шаласи я з димом пущу і з землею зрівняю".
Павлусь, їдучи майданом, здійняв шапку і став молитися.
Коли виїхали в степ, він важко задумався над тим, що довідався від земляка. Він втратив надію на те, щоб визволити сестру.
Старшина над конюхами був уже старший літами татарин. Він зараз догадався, що Павлусь щось дуже провинився, коли його сюди послали.
Перше привітання його було таке, що він ударив його долонею по спині. Спина заболіла так, що Павлусь аж крикнув з болю.