А це трохи згодом, немов опам'ятавшись, повернувся до людей і, витріщивши очі, несамовито скрикнув:
— Чого ви полякались?.. Дурні!.. Радійте!.. Вже гірше не буде, як на цім світі!..
Люди, мов зговорилися — усі разом зітхнули так важко, наче хотіли видихнути душу...
V
Чи правду Грицько сказав, чи ні — нехай одгадує мудрий... А всім немудрим видимо стало, як удень, що теперечки жити далеко гірше, ніж колись було...
От хоч би красноярцям... Здається, бог вибрав для них на землі таку гарну, привільну й розкішну місцину... Там би чоловік досхочу жив та поживав — і, здається, ніколи не пожив би всього! Гляньте: навкруги розкинулись безкраї ситі поля, що родять буйне колосате жито, мов перемитий ячмінь, червоне просо, гречку, а найкраще — пшеницю та арнаутку; за нив'ям, по долинах, квітчастими килимами послались луки смачної трави — високого та дрібного пирію, пересипаного самоцвітним камінням — розмаїтими польовими квітками; далі за луками густий ліс тішить вам очі зеленим листом якогось надзвичайного кольору... Ось під селом і річка протічна — добрі водопої для людей і для скоту; ось і млини на річці без одпочинку мелють весну й зиму, все літо й осінь; тут же недалечко й рибний ставок, де кишма кишить всяка рибина: довжелезні зубаті щуки, сизі лини, краснопері окуні, золотошкурі карасі, біла плотичка, чорні полискуваті в'юни... Навіть заросле очеретом та осікнягом болото — і те, мов нарошно, примостилося коло села: наче знало, що в безлісній стороні очеретом дахи вкривають, а з осікнягу плетуть матки, щоб затуляти зимою од морозу вікна та двері... Сказано — розкіш, привілля!..
А хто ж у цій розкоші купається?
Пан лається, що тепер хазяйства ніяк вести не можна, що з наймитами клопіт та лихо, що щоденні робітники тільки стережуть того, коли б швидше вечір та гроші, а за роботу байдуже їм... що свої, красноярці, мов подуріли!.. Де ж пак? За десять верстов ідуть до жида з шостого снопа заробляти або косять і жнуть йому даром за проценти; а в пана — колись свого пана! — затяглись в одну шкуру — за четвертий не заманеш. Не тільки просьби не послуха — говорити не хоче, мов йому, хамовому кодлові, язики поодбирало! Стрінеться з паном — шапки не скине, голови не нахилить, наче вона від того з плечей би спала!.. А шкоди та капості скільки?.. В саду посадили кущі хорошої рожі. На ранок ні кущика не осталось: все те, наче свині, повиривали й порозкидали не знать де!.. Садовину береже пан, як свого ока: тільки й утішки тепер, що в садку копається... Отже, дивись, одвернувся кудись садовник — малі хлопці зелепушки обнесли! Увечері ввесь садок обходили: дерево ціле, що бог уродив — ціле... А на ранок там гілка на панні-груші обламана; там яблуня-путивка розчахнута; тут персики зеленими обнесено... Сказано — хоч не живи в селі! А за селом?.. Там уорались у нивку; там спасли пшеницю; тут витолочили ріпак, вибили клевер... Хоч кидай батьківщину та в службу йди!
Селяни собі бідкаються... До Лейби погано було, а тепер ще гірше. Пан, бувало, затнеться: ні вимолиш, ні випросиш! Зате в пана який догляд?.. Чи сяк, чи так, а все-таки поживишся... І воно якось жилось! Тепер Лейба прибрав усе до своїх лап... У Лейби, правда, все можна — аби гроші! Заплати та й поживай на здоров'я... А де тепер ті гроші? Що тепер ті гроші? Колись, було, на копійку більше купиш, ніж тепер на гривню... А оплатків тепер скільки!.. Колись, було, заплатив одно подушне, та й живи... А тепер — і сюди дай, і туди плати, і за те внеси... А з чого його? як його?.. Наділи в кого й були — поменшали: землі не прибуває, люди плодяться... А в кого, як у красноярців, сирітські наділи?! З снопа заробиш — тільки що зиму прохарчуєшся, а їсти круглий год хочеться... Треба ж паші для скоту, треба ще й водопій... На красноярських горах колодязя не докопаєшся. А Лейба так положив: ніхто не смій скотини з річки напувати, не заплативши на рік: од вола — двох Кіп, од корівчини — семи-гривеника, од бузька — копу з шагом, а од овечки — сороківку... І не кажи йому нічого: заплати та й напувай! "Сам,— каже Лейба,— хоч усю річку випий, а товару напувати не смій!" І нічого ти з ним не подієш: сказав — як гвіздком прибив!.. Іноді так скотина реве, аж за серце хапа... Лейба на те не потурає: заплати перше, та тоді й напувай!.. На що вже гуси... де їм і жити, як не на воді?.. Та й вода під носом... Отже, й на гуси Лейба не вважає: бере своє! Хто має гусей, повинен об різдві принести Лейбі гусака чи гуску... А без того не випускай гусей на річку!.. І Лейба свого ніколи ні пропустить, ні подарує... Як павук за мухою, так він наглядає за своїм... Коли не з млинів, то з хати сторожке Лейбине око, знай, позирає, щоб ніхто нічим крихтою не поживився, не заплативши... Сказав Лейба: з ставка щоб товару не напували... І не думай!.. Лучиться — не вглядиш: скотина яка прискочить до ставка... Лейба зараз її за роги або за шию, та й плати викуп. Воно й викупу того небагато: од вола — сороківка, од корови — двадцятка, од вівці — гривня... Свиней тільки дуже не любив він: за кожну свиню, будь вона хоч поросятко, положив Лейба цілого коповика...
"Вони,— каже,— мені річку риють, прокляті!.." Частенько таки красноярські поросята оставались у Лейби без викупу. Як його за мале поросятко коповика дати?.. Одначе Лейба не дуже жалкував за те. Щонеділі Лейбина конячка везла в город на продаж всяку всячину, а з одної кучі, вистромивши гострі писки крізь пруття, хрюкали невеличкі поросята... Кажуть, либонь, Лейба добре торгував ними!
А проте й Лейба жаліється... Загатив греблю, вистроїв млини, заорендував ставок і річку,— доглядай тільки: буде прибуток і панові, і тобі... Та чи то ж Лейба жалкує праці? Не тільки вдень, і вночі!.. Він на млинах цілий тиждень днює й ночує... Не знають вони ні неділі, ні празника. Тільки під суботу ввечері спиняє Лейба млини, замикає, заслонює заставкою на лотоках воду і йде додому шабаш справляти... Цілу суботу млини спочивають разом із Лейбою, мов набираються сили на цілий тиждень... Отут уже й є яка шкода!