— Господи! Ми зроду не жили в городі.— Хвеська скривилась і трохи не плакала.— А тепер, на старість, довелось по чужих хатах тинятись...
— То як хоч... Про мене хоч і тут оставайся. А мені не сидіть же зложивши руки!
Поміркувавши ще трохи, то й порішили, що Грицько стане на кузнях у городі, а Хвеська з Уляною зостануться у Красноярці.
VI
Хто не знає наших лівобережних городів: Лохвиці, Миргорода, Хорола, Гадяча, Лебедина, Кролевця, колись славного, а тепер всіми забутого Батурина ?.. Обійдені залізними дорогами, притулені по закутках, ці городи ще й досі вдають із себе великі села, тільки трохи примазані городським миром... Такий самий і город Голоп'ятий — колись полковниче село Голоп'яте. Розляглось воно по обидва боки гнилої річки, котра перерізувала його вподовж на дві нерівні половини. Одна, городська, звалась Горою. Друга, за мостом, далеко більша, прозивалась Подолом. На Горі серед великої базарної площі стояв мурований собор, построений козачим полковником — "строителем і благодітелем храма сего". У правому притворі він був і похований. Кругом площу обліпили будинки заможніших панів та жидів. А так недалечко набік від собору тяглось у два ряди бодай чи не з сотня лавок та магазинів. Тут був і винний погріб купця Синиці, переверненого в Синицина; була дуже добра лавка з красним товаром купця Веретенникова, була бакалійна Тетері, що чи не зумів, чи не схотів доточити свого прізвища... Все це в "панськім ряду", поруч із лавками з усякою всячиною... Назаді, у другім ряду, примостилися крамниці з мішаним крамом голо-п'ятських міщан. Чого там тільки не було! Гвіздки лежали поруч із салом; олія — поруч із шкурами; шлейки та оброті, що виплітали старці з решета, висіли на самих дверях над бочонками доброго й возового дьогтю. Між двома рядами лавок, посередині, підіславши на голій землі рогожки, торгували міщанки бубликами, свининою, огородиною; тут же стояли з кучами курей та качок перекупки й сіпали прохожих за поли, щоб тільки продати. Окрім площі, на Горі було ще три вулиці — хоч дуже широкі, та недовгі. Там жили чиновники мішма з крамарями. Тут примостився мировий суд, і земська управа, і нова городська дума... Як хазяїн города, вона містилась якраз на головній улиці й причепурила її трохи. По обидва боки вулиці положені були дощані пішоходи, а з одного боку поставлені ліхтарі... Правда, ліхтарі ті запалювались тільки тоді, як або губернатор, або хто з губернських чиновників приїздив у город, а все ж таки — хай наших знають — і Голоп'ятий мав "освіщеніє"... Другі дві вулиці не сподобились такої честі; там, так само як і в старовину, замість ліхтарів світили великі калюжі, де щодня, рано й вечір, грала своя музика — квакали сірі й зелені жаби... Як видно, не дуже перемінили Гору ні нові порядки, ні нова поведенція...
Самий кращий будинок у городі була тюрма, та й та, мабуть, щоб не знатися з цим гнилим містом, вилізла аж геть за город. Це ж так виглядала Гора, а Подол дивився чисто по-старосвітському. Він ніби зовсім відрізнявся від Гори широкою річкою і, якби не перекинутий через неї міст, мабуть би, так ні в чім і не сходився з Горою. Річка була хоч широка, та гнила. Посеред неї, коло мосту, плавали свійські гуси, утята; трохи далі йшли непролазні плави, покриті високим очеретом та осікнягом... Між очеретами на чистих плесах пурхали дикі качки, норки, курочки... Бери рушницю, собаку та й на охоту серед города — як на озері... За річкою, на горбі, примостилась Троїцька церква, вистроєна не дуже давно самими парафіянами. Увесь Подол тоне в саду, як у раї.
Там найбільше живе козаків та міщан. Одні з них коло хліборобства пораються, другі ремісникують. Скільки тут шевців, кравців, ткачів, кушнірів, кожем'яків, ковалів!.. Поміж їх біленькими хаточками де-не-де витикається й справжній будинок: там живе або який одставний панок, що, вислуживши пенсію, заховався в затишку вік доживати, або просто полупанки, що зроду не нюхали ні пороху, ні чорнила, а порались коло хазяйства, посилали паровиці у Крим по сіль чи на Дін по рибу та з того й хліб їли... За цариною, на вигоні, стояв цілий рядок чорних кузень, немов які чорні страховища, що стерегли Подол од дикого звіра, що часом зимою таки забігав сюди провідати хліви та кошари... Чи устерегли вони Подол од лісового звіра, чи ні, а подоляни добре знали, що не встерегли від свого хатнього шашеля — од шинкарів, котрі, не знати коли і як, поналазили таки й на Подол і позаводили на кожній улиці по шинку, а на декотрих — по два та по три... Не злякавшися страшних кузень, на самім вигоні примостилася шинкарка Галька: утомившись, ковалі ходять до неї "сили підкріпляти"...
На тих ото кузнях пристав тепер за товариша Грицько Коваль. Він умовився з товаришем робити вкупі, а заробітки ділити натроє: товаришеві дві частини — за працю й за кузню, Грицькові — третя. Роботи вони мали уволю, аби справилися. Город був дуже хліборобський: тому треба чересла наставити, другому — лемеша; цьому назубити борону, тому полагодити сокиру, долото, свердла... Сказано — як у селі!.. Гарне собі місце вибрали голоп'ятські кузні! Хто йде або їде в город чи з города, не минає їх... Примощені саме над великим шляхом, вони справді були голоп'ятськими вартовими. Сюди виходили, ледве стане на світ благословитися, перекупки з города навперейми селянам, що везли туди гусей, курей, яйця, рибу, всяку живність... Підстерігши здалеки приїжджого, вони кидалися до його воза зо всіх боків; кожна тягла що тільки не зарве; на ходу торгувала і, сама положивши ціну, брала волів за налигач та й поганяла до себе у двір. Іноді, було, за те зчиниться така сварка — трохи не до бійки доходить! Бо сюди ж таки вибігали й наші міщанки — торговки з кошиками та з корзинками і часом заводились з перекупками... Тут же зараз недалеко від кузень була й царина, загороджена низенькою ліскою з новими хрещатими воротами. За ними стояв курінь, а в курені жив столітній дід Михайло, що стеріг царину. Сюди, до царини, з весни кожного року вигонили люди корів у черідку, овець та кіз в отару, молодих телят на вигін... Зараз за вигоном починалися поля, поділені на три руки. Щороку дві руки йшло під посів всякого хліба, а третя — в толоку. Руки щороку мінялися: коли одна одпочивала під толокою, друга переміняла її другого... Хазяями всього того поля були голоп'ятські панки, козаки та міщани. Вони не дуже любили міняти свої старосвітські звичаї, як не міняли волів та коней. Батьківська триполиця ще довго буде для них хліборобським звичаєм. Не поламав того звичаю і Гура, що купив серед людського нив'я десятин двісті поля, окопав його неглибоким ровом і не хотів свого ступня попускати в толоку. Невважаючи на те, крамарські кози та корови паслися в одній черідці й отарі з селянськими. Вся громада горожан наймала черідника й вівчаря; кожен платив їм од голови скотини, давав на харч хліба та й випасував своє добро на громадській толоці... Так завелось здавна, так тяг-лось до останнього часу.