Сонце сіло. Темна ніч спустилась на землю. Садок і луг почорніли. Померкла і та місцина, де стояло два темних бого-вища — Маринка й Купало...
— Готово! — сказала Марія, одійшовши од Купала.— Час уже й зачинати!
Наче на відрік їй, з парубоцької купи загукали:
— Сюди, дівчата, сюди!..
— Огню давай, Пилипе... Креши швидше!
Скочила ясна іскорка серед темряви, світнула на хвилинку і, мов перелякана, згасла...
— Махай, Хведоре, віхтем! Махай! — хтось порядкує.
Почулася згар, покотився клубками дим; віхоть соломи запалав жарким полум'ям. Навкруги ще дужче потемніло.
Ось якесь кругле обличчя з вінком на голові вийшло з темряви... Довга-предовга рука підносить віхоть до купи соломи... Огняний язик лизнув жовту кучугуру, підібрався крадькома далі вгору, забігав зайчиком на самому вершку й посунув поза купою огняною хвилею. Разом уся купа палахнула, шугнуло полум'я вгору, розійшлося зарево на всі боки... Кругом його — наче мак зацвів, обступили дівчата. Виблискують проти вогню радістю їх здивовані очі, зеленіють вінки на головах; цвітуть на квітках розмаїті квітки...
Та купався Йван,
Та у воду впав...
Купала на Йвана!..
—оголосилася околиця тонкими дівоцькими голосами...
Кругом багаття заметушилися люди. Якісь темні марива перелетіли через багаття на той бік; за ними поспішають другі; других наганяють треті... Заходив вітер; захиталася огняна купа; просовує вогнище червоні язики вгору... А так збоку, широко розкинувши густі віти, стоїть заквітчана Маринка — мов нерозчесана дівка розпустила довгі коси... А навпроти неї — Купало: розставив широко руки, мов наміряється через огонь Маринку обняти...
— О-о! Вже почалося Купало! — побачивши вогнище, загомоніли в селі. І все село повалило на згір'я подивитися на молоде грище.
Кого тут тільки не було! Старі діди й баби; поживші чоловіки й жінки; молоді молодиці з дітками кругом себе або з малими немовлятками на руках... Сказано — все село вилізло на гору! А з другого боку гори вийшла Сурка з черідкою жиденят подивитися на мужичі забавки та Хведір Нужда, панський кучер, кум і далекий родич Ковалів, із своєю жінкою Уляною, котра вела за ручку п'ятилітнього сина Івася. Навіть сам Лейба вийшов із млинів на греблю, став посеред неї і позирав уподовж річки яструб'ячим оком, щоб, бува, не случилось чого...
— Сцо це у вас за свято? — питає поважно Сурка, підходячи до Уляни.
Уляна почала розказувати... Давній обряд якоїсь давньої віри, стерявши душу, переходив із роду в рід, розгублюючи потроху і свої старосвітські звичаї. Не дивно, що Уляна сама дивилася на те стародавнє свято як на якусь молодечу забавку і жалкувала за тим, як колись святкували Купала.
— Тоді зовсім не так було... Тоді свято було. А тепер що? Грище.
— І насцо воно? До цього воно? — допитувалася Сурка.
— А бог його знає... Так годиться! — тільки й зуміла пояснити Уляна.
Сурка не переставала дивуватися. Уляна, з якоюсь таємною вірою в душі, розказувала їй, що ця іванівська ніч — неабияка ніч! Цієї ночі у лісі дерево з міста на місто переходить, лист розмовляє з листом, травина з травиною, скотина — з скотиною... Це тільки така одна ніч і задалася на увесь рік, що й живе, й неживе розмовляє!..
— Як це воно говорить, коли в його ні язика, ні рота? — сміється Сурка.
— Піди ж ти! А кажуть — говорить... Були такі, що й чули. Не кожному те далося, а були такі. От хто, кажуть, підстереже, як папороть цвіте, та зірве той цвіт, той все чує, все знає... Грицько Коваль — той, либонь, знає... Через те він і від гадюк шепче, і хворобі часом помагає.
— Скода, що він спить у синку п'яний, а то б він розказав нам, як те листя говорить!..— сміється Сурка.
Івась стоїть тут же біля матері, пильно дивиться їй в очі, слухаючи, що вона розказує... Ось повійнув легенький вітрець. Зашуміла листва у панському садку, зашелестіла травиця на горі... Івась, як опечений, кинувся:
— Мамо, мамо! — скрикнув він, хапаючи матір за руку.— Я чую, як листя розмовляє... Он, бач, трава хитається... Бач? то вона щось каже до другої... Що то вона каже?
— Як зе воно казе? — питає Сурка, дивлячись з усмішкою в розгорілі Івасеві очі.
— Тільки: шу-шу-шу-шу...— одказує той, похитуючи головою.
Сурка й Уляна засміялися.
— Ох, ти, мій розуме, розуме! — зітхнувши, сказала Уляна й погладила сина по голівці.
А Івась — одно: що та що травиця каже?
— Що ж вона каже? Я не розберу, що вона каже... Може, ти розбереш, то слухай та й нам розкажи.
Івась навсправжки наставив уха — слухає...
А це зразу наче прорвало... Несамовитий крик, гук, ляск зірвався коло вогнища й розкотився луною між горами.
— Маринку... Маринку нашу вкрали!!
— Ось вона... ось-ось-ось ваша Маринка! — одгукалися хлопці.
Почувся тріск деревини, хлюскання води, біганина... То хлопці давай ламати гілля й кидати у воду...
Гілля тихо попливло за водою...
Утонула Мариночка, утонула,
Тільки її кісонька зірнула...—
заспівали передні дівчата над водою, проводячи очима потоплене гілля.
Поки коло річки проїдалися з Маринкою, купка дівчат десь видрала другу деревину, устромили знову біля Купала й знову заходилися квітчати.
— Дівчата! Годі... Нехай беруть собі ту Маринку... То — нелюба Маринка! Ось наша люба стоїть... ось вона!!
І знову всі дівчата зібралися докупи. Хлопці підкинули соломи в багаття. Огонь знову шугнув угору... Знову заголосили: "Купала на Йвана". І знову через високе вогнище застрибали чорні тіні.
— Цом ти туди не йдес стрибати? — питає Івася Сурчин син Лейзор, довго й прикро дивлячися на зашаріле Івасеве лице.
Івась глянув на нього, перевів очі на матір і скрикнув:
— Мамо! Ходім!
— Куди?
— Туди,— показав рукою на вогнище.
— Там тебе, малого, задавлять,— спиняє Уляна.
— Ходім-бо! Я зблизька подивлюся... Ходім! — крізь сльози упрохує матір.
Знизу донісся дитячий голос: