— Ти диви! Самi за себе артисти i космонавти! Ще й директор! I жодного тобi робiтника. А хто ж вас, артисти, годуватиме й одягатиме? Та й у космос вас ще ж i запустити треба. Хто ж це робитиме? Га? Ну, артисти! .. Всi опустили очi. Справдi, вийшло якось не той.
Час так швидко минав, що ми й не зогледiлись, як вже треба було їхати до Бондаренкiв по Суренових батькiв i по речi, а потiм на Бориспiль, їхали тим самим студiйним автобусом. Усi вирiшили проводжати Сурена аж в аеропорт. Тiльки декiлька учнiв, у яких були поважнi причини, а також Ольга Степанiвна та Iрина Володимирiвна, якi кудись поспiшали, по дорозi вийшли.
Пiсля того як в автобус пiдсiли Бондаренки й Суреновi батьки, стало ще веселiше й галасливiше. Всю дорогу Суренiв тато i Бондаренко обiймалися один з одним i з режисером Вiктором Михайловичем i раз у раз зривалися спiвати. Але жодної пiснi так i не заспiвали.
Таких галасливих проводiв Бориспiльський аеропорт, мабуть, давно не бачив i не чув.
— Цитьте! Цитьте! .Ми не почуємо, як оголосять посадку на наш лiтак! час вiд часу скрикувала Лiна Митрофанiвна. Вона чомусь вважала себе найбiльш вiдповiдальною за проводи.
I от, коли вже оголосили-таки посадку на лiтак Київ — Єреван i всi почали похапливо обiйматися, Сурен раптом кинувся до мене, обняв за шию й гаряче зашепотiв просто у вухо:
— Степанян! Щоб ти знав! Муха по-вiрменському — чанч! Розумiєш? Чанч! Тiльки поки що — цс-с-с! .. Нiкому!
Я розкрив рота, але... i не змiг, i не встиг нiчого сказати. Сурен уже бiг до батькiв, якi махали йому з черги, що сунула крiзь вузькi дверi на льотне поле.
— Що? Що вiн тобi сказав? — кинулися до мене Спасокукоцький, Кукуєвицький i Галушкинський.
— Нiчого... особливого... Сказав, що я хороший хлопець i ви повиннi добре до мене ставитися. От! — Ги-ги! — засмiявся Галушкинський. Спасокукоцький i Кукуєвицький засмiялися теж. Але добродушно, незлостиво. Часи глузувань з мене минули назавжди.
РОЗДIЛ XXI
"Таємниця скомороха Кияна". Чак зникає... "Дiду! Ви приїхали?! "
Я розказую йому все. Знову — Туся. До побачення!..
У душi моїй безладдя, хаос.
Рiзнi, зовсiм протилежнi думки й почуття громадяться, лiзуть одне на одне i плутаються.
Я не можу ще отямитися вiд радiсного потрясiння на кiностудiї, коли мiй шостий "Б", нарештi, визнав мене, прийняв у свiй дружний гурт i з зацькованого Мухи я став трохи не героєм, якому всi аплодують i кричать "молодець! ".
Але все-таки — нi! Герой не я. Герой усе-таки — Сурен! Сурен! Суренчик! Це ж треба! Таке вигадати: начебто Сурен по-вiрменському — муха. I тiльки для того вигадати, щоб хлопцi припинили мене дражнити. Чи змiг би я так зробити? Мабуть,
просто не додумався б. А чому? Тому що багато думаю про себе, думаю тiльки про себе, про свої переживання. Адже весь оцей час, всi оцi майже два мiсяцi я думав лише про те, як би утвердитися менi в новому класi, як би перемогти хлопцiв, якi глузували з мене, як би втерти їм носа. А часом (чого вже там "папiрки завивати", як каже мiй дiд Грицько) хiба не подумував я навiть про те, щоб помститися їм? Подумував. Ой, подумував! Чого тiльки я їм подумки не бажав, аж соромно згадувати.
I, чесно признаюся, як хотiлося менi розкрити секрет отого весел-зiлля, смiх-трави — для себе. Тiльки для себе! Щоб смiятися їм усiм в обличчя, щоб нiяке їхнє глузування не могло вибити мене з колiї, щоб, навпаки, я з них усiх мiг скiльки завгодно глузувати й смiятися.
I знову передi мною виникає образ Чака, дивовижного дiдуся Чака, старого клоуна. I серце моє щемить i стискається. Вiн так попрощався зi мною три днi тому, як прощаються назавжди. Виходить, я його вже бiльше не побачу? Не почую його хриплуватого голосу, не зазирну в його блакитнi очi, щоб прочитати в них таємницю (без якої, як вiн каже, не може жити людина)? Нiколи не помандрую з ним у минуле в пошуках смiх-трави? Менi чогось неприємно навiть думати тепер про оту смiх-траву, але... I знову телефон задзвонив так раптово, що я здригнувся. — Стьопо?
— Ой! Це ви?! А я тiльки що про вас думав! Серйозно! Чесне слово! ..
— А я про "тебе. От бачиш, як у нас синхронно вийшло, бачиш...— Голос Чака був такий лагiдний i привiтний, наче ми розлучилися з ним не три днi тому, а принаймнi три мiсяцi. — А як ваше здоров'я?
— Та нiчого... Риплю ще, як старий вiз. Оце дзвоню тобi з автомата. Я тут у Парку Примакова гуляю, над Днiпром. Бiля тебе недалечко. Якщо не дуже зайнятий i є бажання, приходь, разом погуляємо трохи. — Зараз! Зараз прийду! Ви де там будете? — Бiля пам'ятника Примакову, на лавцi. Ну, до зустрiчi! — Ага!
Це було щось буквально фантастичне. Я думав про нього, сумував, що бiльше його не побачу, i раптом — вiн подзвонив.
Можна було проїхати двi зупинки на тролейбусi, але менi здалося, що тролейбусом буде довше, — поки його дочекаєшся, а тодi вiн ще зупинятиметься на зупинцi та й їде на цьому вiдтинку повiльно.
Я побiг бiгом. Я взагалi люблю бiгати. Я швидкий, "Наче скипидаром пiдмазаний", — каже дiд Грицько.
Старий Чак сидiв на лавцi, поклавши пiдборiддя на руки, що спиралися на цiпок. Це було щось нове. Вiн нiколи ранiше не ходив з цiпком.
Я пiдбiг до нього такий захеканий, що не мiг вiдразу навiть вимовити привiтання.
— Ну чого ж ти так бiг? От iще! — Але видно було, вiн задоволений, що я так поспiшав. Очi його свiтилися нiжнiстю.— Ну сiдай, вiдпочинь, оддихайся трохи, — вiн посадив, обняв мене за плечi.— Гарний день сьогоднi. Може, один з останнiх сонячних днiв золотої київської осенi... А потiм почнуться дощi, негода, не захочеться й носа на вулицю висунути. Сидiтимеш у кiмнатi й тiльки слухатимеш, як капотить нескiнченний дощ за вiкном... А зараз диви, як гарно! Усiма барвами осенi переливаються дерева. I отут, у парку, i там, на схилах, де Видубицький монастир. Гарно!
Я вiдчував — вiн перечiкує, поки я вiддихаюсь, i не починає якоїсь розмови, яку хоче почати. Нарештi вiн подивився на мене уважно i, мабуть, вирiшив: тепер можна.
— Стьопо, скажи — ти ж мрiєш про майбутнє? Про той час, коли ти виростеш, станеш дорослим, будеш тим, ким ти хочеш бути? Мрiєш? Правда? Мрiю! Авжеж. Усi, по-моєму, мрiють.