Отже, все буде добре? Правда?
…якщо ти і Кость — ви ж не Ромео і Джульєтта з їхньою ворожнечею між родами! — будете поволі осягати нехитру, але дуже нелегку правду, що навіть на Сонці бувають плями. Просив Ісус в Гетсиманському саду: "Боже, хай обмине Мене чаша ця", — і це хіба якось принизило Його? Навпаки: прибрало нашарування ідолопоклоніння, хвилева слабкість зробила сильнішим, бо Він, виявляється, не камінь, а Боголюдина…
Отже, якщо ти — це Кость, а Кость — це ти, то ваша сварка є лише прикрим епізодом на великому шляху до великої мрії, який вам суджено пройти разом…
Але як це пояснити Костикові?
* * *
Також цього разу під час київських відвідин Костеві не вдалося уникнути неприємної пригоди. Цікаво, як би вчинила у цій ситуації Марійка? Але про все по порядку.
Була субота. Люди снували дообіднім містом, кожен у пошуку власного щастя (вигоди? любові? відпочинку?). Батько пішов залагоджувати доручену йому директором старомихайлівської фірми: "Таксі і К°" справу, що була власне найважливішою причиною їхнього приїзду до столиці. Гроші на готель батькові виділили теж, але він хотів зекономити, ночуючи у недолугого, з точки зору Костика, родича.
Навколо переважно лунав "южный" діалект російської. Українська проривалася іноді, наче репліки бідного родича на бенкеті для заможних. Хоча на українську ніхто не реагував агресивно чи особливо.
Кость зайшов до центрального універмагу. Все одно до зустрічі з батьком в обумовленому місці залишалося дві години. Він вештався поверхами, думаючи про те, що гроші наразі не дуже полюбляють його кишеню. Але основне — відсутність лінощів і чітка мета. Ось відділ із картузами. Мамо! Який класний вибір! Це тобі, Костю, не старомихайлівські магазини… Там ти почуваєшся кумом королю, а тут? Отож… Дуже класний цей темно-синій… і цей чорний… і той темно-сірий з оригінальним дашком… Як жаль, що поруч немає Марійки!
Він хоче щось перепитати — чи продавця, чи консультанта. Але чомусь комплексує. Костик то червоніє, то блідне, раптом наділяючи працівників центрального столичного універмагу якимись невластивими для них рисами. Вони здаються йому, хлопцеві з невеличкого райцентру, людьми якоїсь іншої, ліпшої раси, що мають інше життя і надприродні можливості.
…Це не молоді жінки, а казкові феї з прекрасними ликами, на яких відбиваються промені таємничого позагалактичного світла. Їхні очі — це очі єгипетського сфінкса, їхні руки пам'ятають особливості шкіри фараона Хаммурапі чи Рамзеса, а їхні ноги — це ноги тих жінок, що знаються на тонкощах скіфських степових забав…
Але, попри все нахлинуте обожнення — звідки? чому? — перепитувати доводиться:
— Вибачте… скажіть, будь ласка…
— ???
— Скажіть, будь ласка, чи… чи…
— Да, парень, я тєбя слушаю, — неначе прохромила Костя ця згірдлива репліка поміж бесідою однієї з "єгипетських жриць".
— А… а… скільки коштує цей картуз?
— Какой картуз? Ти цєн нє видішь, што лі?
Спантеличений Кость, несподівано навіть для себе, перейшов на російську:
— Ну, ета, сіняя шляпка… Сколько она стоіт?
— Какая ещьо шляпка, паря? Ти обкурілся малость, што лі? — знущалася з хлопця продавщиця (чи то пак консультант) своєю російською чи то з таращанським, чи то зі жмеринським акцентом.
Сором залив хлопцеві лице. Найперше сором за себе. Він кулею вилетів із відділу картузів. Чому він у столиці рідної держави пробував калічити свою рідну мову? Що з ним сталося? Звідки на нього нахлинуло таке вульгарне пристосуванство?
Відповідей не було. До зустрічі з батьком ще залишалося трохи часу. Кость був червоний, мов колишній радянський кумачевий стяг. Усе! Більше ніколи! Що? Так не роби!
Клянешся? Так. Навіть якщо з тебе сміятимуться? Навіть тоді.
Навіть якщо тобі буде вигідно розмовляти чужою мовою? Навіть тоді.
Навіть якщо твоя непоступливість може тобі дорого коштувати? Навіть тоді. Амінь.
Батькові він, ясна річ, не розповів нічого.
* * *
Звісно, що ніхто не може бути аж настільки точним бухгалтером думок закоханих, — але Марійка, здається, думала про Костика частіше, ніж він про неї. Як співається в коломийці, "ізгадай мене, миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину". У її думках не було агресії, як у Костикових, лише жаль і нерозуміння. Ясна річ, Марійка іноді забувала про те, що вони зараз не спілкуються, — але ненадовго. У її фантазіях ніколи не виринав образ іншого хлопця — так, наче Костик заступив їй світ-сонце. Принаймні всі хлопці, про котрих вона згадувала через ті чи інші обставини, накладалися на образ Костя, мовби на віртуальний символ Великого Батька.
Але якби вона думала лише про Костя, то… не змогла би вчитися, займатися спортом чи допомагати матері. Підсвідомо Марійці був відразливий фанатизм та одержимість (хоча вона могла й не знати таких слів). Адже фанатизм — це переважно холод, а осмислена любов — це тепло.
Одного дня дівчина відчула — як це пояснити? — що вона вже не дитина. Начебто все навколо було таким же. Але щось невловне змінилося. Незворотно.
Бо, наприклад, Костик уперше відчув, що він уже не дитина, після того, як узяв Марійку за руку. Так само світило сонце і так само розважалися розбишакуваті старомихайлівські хмари, то сіючи на людей трохи дощику, то прояснюючись високим і синім. Але його збентеження, впереміш із гордістю, здійснило диво майже вловимого переходу. Торкався Марійчиної руки — був ще малим, відпустив руку своєї дівчини — і вже юнак, хай ще і в першій юнацькій стадії! І хто скаже після цього, що не буває чудес?
У Марійки ці відчуття розвивалися не так, як у Костика. Напевне, тому, що дівчинка і хлопчик, дівчина і хлопець, а відтак чоловік та жінка мають поміж собою скільки спільного, стільки ж і відмінного. Коли вона подавала Костеві свою руку, то відчувала тепло і ніжність, а не перетворення, наче виверження вулкану. Зате поволі, але незворотно, наростало внутрішнє тепло, що розсмоктувало дитяче світобачення. Особливо це посилилося після сварки. Тепло наростало, наростало, — а дитина всередині Марійки все більше робилася юнкою.
Удруге Костик це відчув, коли вийшов із травматологічного відділення. Не власне там, а після того, коли полишив лікарняні стіни. Згадалися і анекдоти, котрі він чув від хворих, але дорослих чоловіків, і атмосфера, коли ти сам. Адже у батьківському домі, як не крути, ніколи не залишаєшся сам. Бо біля тебе завжди є інший Сам — твій батько. Ти, звісно, любиш його, але почуття відокремленості можеш пережити лише самостійно.