– Облиш ці зауваження! – швидко сказала господиня. – Я не хочу чути від тебе більше жодного слова про сукні. Мої сукні – не твоя справа. Я забороняю це тобі раз і назавжди. – К. вклонився ще раз і пішов до дверей. – Що це має означати? – крикнула господиня йому на вздогін. – Що ти ще ніколи не бачив господинь заїзду у таких сукнях на роботі? Що за безглузді слова? У цьому ж немає найменшого сенсу. Що ти хотів цим сказати?
К. повернувся і попросив господиню не дратуватися. Звичайно, зауваження позбавлене глузду. Він не розуміється на сукнях. У його ситуації кожна незалатана й чиста сукня виглядає цінністю. Він просто був— уражений, коли там, у коридорі, вночі, посеред напівроздягнутих чоловіків пані господиня з'явилася в такій гарній сукні, нічого більше.
– Нарешті. Здається, ти згадав про своє вчорашнє зауваження. І доповнюєш його подальшими нісенітницями. Те, що ти нічого не розумієш у сукнях, це правда. Тоді залиш іншим вирішувати, – і про це я дуже тебе прошу, – які сукні цінні, а які вечірні туалети не пасують до ситуації і все таке інше… Узагалі, – тут вона здригнулась, як від доторку чогось холодного, – тебе не повинно обходити моє вбрання, чуєш? – А коли К. знову мовчки хотів повернутися, запитала: – Звідки ти взагалі знаєш щось про сукні? – К. знизав плечима, він нічого про це не знає. – Ти нічого про це не знаєш, тож і не вигадуй, ніби розумієшся на цьому. Ходімо навпроти, до кабінету, я покажу тобі щось і сподіваюся, ти назавжди забудеш про свої нахабні зауваження.
Вона пройшла вперед до дверей, Пепі підскочила до К. нібито під приводом отримати від нього гроші за каву, і вони швидко домовилися зустрітися, що було нескладно, бо К. знав двір заїзду, звідки через ворота можна було вийти на бічну вулицю, біля воріт є невеличка хвіртка, там через годину стоятиме Пепі і відчинить, коли постукають тричі.
Кабінет господаря був розташований навпроти шинку, треба було лише перейти через коридор, господиня вже стояла в освітленій кімнаті і нетерпляче визирала за К. Але на його шляху виникла ще одна перешкода. У коридорі на нього чекав Ґерштекер і хотів поговорити з К. Було нелегко відкараскатися від нього, довелося господині прийти на допомогу і заборонити візникові чіплятися до К.
– Куди ти? Куди? – чулися крики Ґерштекера, коли двері вже зачинилися, його слова супроводжувались огидним підстогнуванням та кашлем.
Це була невеличка кімнатка, надто сильно натоплена. Біля менших стін стояв пюпітр і залізний сейф, біля довших – гардероб і отоманка. Найбільше місця займав гардероб, він не лише простягався на всю довжину стіни, але через свою глибину дуже звузив кімнату, і щоб повністю його відчинити, необхідно було аж троє дверей. Господиня запропонувала К. сісти на отоманку, сама вона сіла на дзиґлику біля пюпітра.
– Ти часом не вчився колись кравцювати? – запитала господиня.
– Ні, ніколи, – відповів К.
– А хто ж ти такий?
– Землемір.
– Що це означає?
К. розповів, пояснення примусило її позіхати.
– Ти приховуєш правду. Навіщо ти це робиш?
– Ти теж приховуєш.
– Я? Ти знову стаєш нахабним? А навіть якби так, чому я повинна перед тобою звітувати? І де саме я не сказала правди?
– Ти не лише господиня, як хочеш показати.
– Дивись-но, скільки відкриттів ти вже встиг зробити! І хто ж я, по-твоєму, така? Твоє нахабство переходить усі межі.
– Я не знаю, хто ти така. Я просто бачу, що ти господиня заїзду, хоча й носиш сукні, які, на мою думку, не пасують господині заїзду і яких не носить ніхто в Селі.
– Тож перейдімо до суті. Ти не здатен промовчати. Можливо, ти й не нахабний, а просто як дитина, що не годна втримати в таємниці жодної дурнуватої думки. Тож говори! Що такого особливого в цих сукнях?
– Ти образишся, якщо я це скажу.
– Ні, я просто посміюся з цього, бо це дитяча балаканина. Якими ці сукні тобі здаються?
– Ну що ж, ти сама хотіла знати. Вони пошиті з хорошої дорогої тканини, але давно вийшли з моди, на них забагато прикрас, часто вони перешиті, зношені і зовсім не пасують ні до твого віку, ні до фігури, ні до посади. Це впало мені в око, ще коли я вперше тебе побачив, десь тиждень тому, тут, у коридорі.
– Ось воно, нарешті. Вони вийшли з моди, на них забагато прикрас і що там іще? А звідки ти знаєш це все?
– Я бачу, для цього не потрібно ніякої освіти.
– Ти просто бачиш. Тобі не потрібно ніде цікавитися, ти відразу знаєш, чого вимагає мода. Тоді ти для мене незамінний, бо я маю слабість до гарних суконь. А що ти скажеш на те, що ця шафа повна одягу? – Вона відчинила двері, і стало видно багато суконь, які тісно висіли одна біля одної. Переважно сукні були темними: сірі, брунатні, чорні – усі вони були старанно випрасувані і розвішані на плічках. – Усе це мої сукні, на твою думку, всі старомодні, переобтяжені прикрасами. Але це лише ті сукні, для яких немає місця в мене в шафі, там у мене ще дві повних шафи, не менші, ніж ця, ти здивований?
– Ні, я чекав чогось подібного, я ж сказав, що ти не лише господиня, у тебе є ще й інша мета.
– У мене є тільки мета гарно вбиратися, а ти або блазень, або дитина, або ж дуже злий і небезпечний чоловік. А тепер іди геть, мерщій!
К. був уже в коридорі, коли за його рукав знову міцно вчепився Ґерштекер, а господиня крикнула йому навздогін:
– Завтра мені привезуть нову сукню, можливо, я тебе покличу.
(На цьому рукопис обривається.)
ПІСЛЯМОВА
Роман "Замок", написаний Францом Кафкою в 1922 році, це третя спроба написати по-справжньому епічний твір, яку автор вважав такою ж невдалою, як і дві попередні ("Процес" і "Америка"), тому в заповіті попросив найближчого друга Макса Брода знищити рукописи, але Брод не виконав останньої волі друга. Часто у такому проханні дослідники вбачають потаємне бажання саме такої розв'язки. Макс Брод писав: "До особливостей стилістичної манери Кафки належить і те, що викреслені місця в його рукописах такі ж досконалі, як і залишені, тому не треба бути великим пророком, щоб прогнозувати, що майбутні покоління видаватимуть його рукописи разом із закресленими абзацами". Саме так і трапилося, у сучасних виданнях "Замку" додаються сторінки із викресленими автором сценами.