— Ну, а як Панас Павлович? Діма?
Вона злегка дивується цьому питанню і спокійно каже:
— Хиба ви не знаєте? Він живе тепер з жінкою.
Від здивовання та несподіванки я аж зупиняюсь.
— Як то з жінкою?! З Варварою Хведорівною?!
— Атож! Тижнів два вже.
Вона говорить про це так, неначе він перебрався на инше помешкання, та й годі.
Ми стоїмо серед тротуару й заваджаємо проходити людям. Я схвильовано дивлюсь на Олександру Михайлівну, а вона відходить до стіни, щоб уступитись комусь із дороги.
До самого її будинку я не можу очутитись і завдаю їй ріжні питання. Вона відповідає з байдужою, точною чемностю.
— Зайдете? — зупинившись біля ґанку, питає вона.
Я приймаю її запрошення.
Та сама маленька, сумирненька кімнатка. Я сідаю в низенький, округлий, немов дитячий фотельчик із короткою спинкою й оглядаю знайому, простеньку обстанову. І тепер мені здається, що я все розумію. Мене проймає ущіплива досада й образа, немов хто вчинив мені кривду.
— Слабодуха, паршивенька людина та й годі! — різько кажу я.
— Ні, це невірно, — спокійно й обдумано каже Олександра Михайлівна й ретельно змітає довгим віничком порох із поличок етажерки. Я з досадою стежу за нею й думаю: через що це старі парубки та дівки такі хоробливо охайні? От, од неї пішов коханий чоловік, їй зруйновано останню надію на людське життя, а вона, прийшовши додому, насамперед кидається змітати порох, обдмухувати якісь нікому непотрібні, паршивенькі статуетки. І робить це з таким заклопотаним виглядом та ввагою, ніби, не знати, яке важне діло робить.
— Ні, це вірно, Олександро Михайлівно. Безвільна, слабка людина.
— Ні, Якове Василевичу, він зробив, як сильна людина, мужньо і з самопожертвою.
— Е, дайте спокій, їй-Богу! Яка тут самопожертва? Та, коли хочете, може, й самопожертва: принести себе, дитину й вас у жертву злій, ледачій, нікчемній бабі. Це, справді, жертва! Так, це не кожний може зробити, ви маєте рацію. А ви, вибачте мені, виправдовуєте його тільки через те, що вже більш нічого не маєте сказати.
Олександра Михайлівна здивовано повертається до мене з віничком у руці й каже:
— Простіть, Якове Василевичу, я ввесь час не похваляла його вчинків і стояла на тому, щоб він вернувся у свою родину.
— Так, і можете бути задоволені: ви туди направили його.
— Коли так, то я задоволена.
Я дивлюся на неї й милуюся нею. Фіолетові западини роблять її очі глибшими, більше строгими. Жовтизна її носа нагадує мені старі ікони. Точність, виточена правильність ліній викликає в мене чуття дивної радости, хвилювання й туги. Коли б зігнати з її обличчя вираз закостенілої незайманости, дати фарби цьому прекрасному обличчю й руху ще молодому тілу, яка ж тоді була б з неї гарна жінка!
— Ех, Олександро Михайлівно, Олександро Михайлівно! Що ви робите?
— Що саме?
— На віщо ви губите себе? Для чого? Кому це потрібне?
Вона розгортає пакуночок. У йому трошки шинки, корнішони, булочка. Олександра Михайлівна кладе шинку на одну тарілку, корнішони на другу, а булочку в кошичок, замотаний у серветку. На мої слова вона знову повертає до мене своє непорушно-байдуже лице.
— Я вас не розумію. Чим же я гублю себе?
В мене знову з'являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.
— Чим себе губите?… Собою!
— Ви неясно висловлюєтесь.
— Добре! Я висловлюсь ясніше. Ви губите себе тим, що нарушуєте закони природи. Наскільки мені відомо, ви робите це в ім'я духової сторони людини, в ім'я заповідей моралі й ще чогось там. Але хиба ви не бачите, що нарушуєте дійсну мораль?
Олександра Михайлівна обережно відсуває набік тарілочки, ніби прохаючи їх почекати, поки вона побалакає зо мною, сідає на стілець і каже:
— Яка ж ця дійсна мораль?
— Така, Олександро Михайлівно, яка не потребує ні заповідей, ні людських законів, ні тюрем, ні панів адвокатів; така, на підставі якої мати любить своїх дітей, мужчину тягне до женщини, і навпаки; на підставі якої ми живемо громадою, а не поодиноко, на підставі якої революціонер іде на смертну кару… Хиба є заповідь: "Мати хай любить свою дитину"?! Або: "Забороняється жити поодиноко"?! В таких заповідях немає ніякої потреби, бо це є вищі заповіді, яких нарушення далеко краще, ніж у людських, передбачив вищий закон природи. Там немає присудів "по снисхожденію". Винен і край!
Я почуваю, що мої слова занадто тхнуть судовою салею, й я зміняю стиль.
— Иншими словами, Олександро Михайлівно, ви самі робите своє життя трудним, блідим, одноманітним і шкідливим для вас. Простіть мені, але я хочу побалакати з вами отверто. Можна?
— Будь ласка, — відповідає вона чемно, але з тим самим непорозумінням, що раніще, і прикриває від мух тарілочки серветкою.
— Дякую! Я говоритиму без церемоній, тому зарані прохаю вибачення.
— Прошу, прошу!
— Добре!
Я почуваю знайомий холодок хвилювання, як перед промовою. Мені навіть хочеться підвестись і говорити стоячи.
— Так от, Олександро Михайлівно… Насамперед дозвольте вам сказати, що я завсіди, як бачу вас, почуваю собі самому незрозуміле чуття якоїсь невиразної сумної радости, чи що, зворушення і… бажання бути до вас ближче. Я знаю, що, може, ображу вас тим, що скажу, але ви самі дозволили. Ці почуття, Олександро Михайлівно, ви викликаєте не своїми духовими якостями… Мене хвилює ваша краса…
Олександра Михайлівна робить рух, немов збіраючись підвестися; в її лиці з'являється такий вираз, ніби я наступив їй на ногу.
— Ах, Господи! — з досадою кривиться вона.
— Простіть, Олександро Михайлівно, але дозвольте мені договорити! Потерпіть!
— Та на віщо це? Ви ж мені все-одно нічого не…
— Я знаю, я знаю! Але все-таки дозвольте! Хоч ради Панаса Павловича.
— А він при чому тут? — І вона витягає на колінах руки, худі, з синіми жилками, виточені.
— Він, Олександро Михайлівно, при тому, що тепер його життя пропаще. Так, він людина слабосила, але тим паче слід би було підтримати його, а не відпихати. Ви пишаєтесь тим, що він повернувся в родину. Але через що він повернувся, Олександро Михайлівно? Гадаєте, переконали його, заразили своєю моральностю? Ні! Він утомився, йому треба було вчасно їсти, вчасно спати, працювати, думати про щонебудь инше, а не тільки про те, щоб якось не вкрали Діму. Та, нарешті, Олександро Михайлівно, йому треба було родини. Якої-будь, аби родини. А до того, він, як і всякий чоловік, має певні потреби, й ці потреби він мусів задовольняти…