— Ач і справді: скотина, а розуміє!
— Молодця, Гнідко!
Гнідко киває головою й пирхає, неначе він і справді
розуміє і вдоволений з похвал. І хто-небудь неодмінно тут же винесе йому хліба з сіллю. Гнідко їсть і знову закиває головою, мовби примовляє: "Знаю я тебе, знаю! І я мила конячка, і ти хороша.людина!"
Я також любив підносити 'Гнідкові хліба. Якось приємно було дивитися на його г|арну морду й почувати на долоні його м'які, теплі губи, що моторно з'їдали подачку.
Взагалі наші арештантики могли б любити тварин, і якби їм це дозволили, вони охоче розвели б в острозі силу свійської скотини й птиці. І, здається, що більше могло б пом'якшити, облагородити суворий і звірячий характер арештантів, як не таке, приміром, заняття? Але цього не дозволяли. Ні порядки наші, ні місце цього не допускали.
В острозі за весь мій час перебувало, однак, випадком кілька тварин. Крім Гнідка, були в нас собаки, гуси, цап Васька та жив іще якийсь час орел.
Як постійний острожний собака, жив у нас,— я вже казав перше,— Шарик, розумний і добрий пес, з яким я весь час приятелював. Та що весь простолюд вважає взагалі собаку за тварину нечисту, на яку й уваги не слід звертати, то й Шарикові у нас майже ніхто не приділяв уваги. Жив собі собака, спав надворі, їв кухонні покидьки і нічийого особливого інтересу до себе не привертав, однак усіх знав і всіх ув острозі вважав за своїх хазяїнів. Коли арештанти поверталися з роботи, він уже на крик біля кордегардії: "Єфрейтора!" — біжить до брами, ласкаво зустрічає кожну партію, крутить хвостом і привітно заглядає в очі кожному, хто входить, сподіваючись на яку-небудь ласку. Та протягом багатьох років він не добувся жодної ласки ні від кого, крім хіба від мене. За це він і любив мене понад усіх. Не пам'ятаю, яким чином з'явилася в нас потім в острозі й друга собака, Білка. А третього, Куксу, я сам завів,— приніс його якось з роботи, ще цуценям. Білка була дивне створіння. її хтось переїхав возом, і спина в неї була угнута всередину, отже, коли вона, бувало, біжить, то здалеку здавалося, що біжать двоє якихось білих тварин, зрощених одна з одною. Крім того, вся вона була якась шолудива, з каправими очима; хвіст був облізлий, майже весь без шерсті і повсякчас підібганий. Скривджена долею, вона, видимо, вирішила смиритися. Ніколи вона ні на кого не гавкала й не гарчала, наче не сміла. Жила вона здебільшого, ради
хліба, за казармами; якщо ж побачить, бувало, когось із наших, то зараз же ще за кілька ступенів, на знак смиренства, перекинеться на спину: "Роби, мовляв, зо мною, що хоч, а я, бачиш, і не думаю пручатися". І кожен арештант, перед ким вона перекинеться, копне її, бувало, чоботом, ніби маючи це за неодмінний свій обов'язок. "Ач, підла!" — кажуть, бувало, арештанти. Та Білка навіть і вищати не сміла, а якщо вже надто дошкуляв їй біль, то якось заглушено й жалісно вила. Так само вона перекидалася й перед Шариком, і перед —кожним іншим собакою, коли вибігала у своїх справах за острог. Бувало, перекинеться й лежить смиренно, коли якийсь великий клаповухий пес кинеться на неї, гарчить і гавкає. Але собаки люблять смиренство й покірливість у подібних до себе. Лютий пес відразу вгамовувався, дещо задумано зупинявся над покірною собакою, що лежала перед ним шкереберть, і поволі, вельми зацікавлено починав її обнюхувати в усіх частинах тіла. Що в цей час могла думати вся тремтюща Білка? "А що як, харцизяка, рвоне?" — мабуть, западало їй в голову. Та, обнюхавши уважно, пес, нарешті, кидав її, не знайшовши в ній нічого особливо цікавого. Білка враз схоплювалась і знову, бувало, пускалася, кульгаючи, за довгою вервечкою собак, що проводжали яку-не-будь Жучку. І хоч вона певно знала, що з Жучкою їй ніколи коротко не познайомитися, а все-таки бодай здаля покульгати — і те було їй розрадою в її нещастях. Про честь, як видно, вона вже перестала й думати. Втративши всяку надію на кар'єру в майбутньому, вона жила тільки ради самого хліба й цілком була цього свідома. Я спробував одного разу її приголубити; це була для неї така новина й несподіванка, що вона раптом уся осіла до землі, на всі чотири лапи, вся затремтіла й почала голосно вищати від розчулення. З жалю я голубив її часто. Зате вона й стрічати мене не могла без виску. Забачить здаля й вищить, вищить болісно й слізливо. Скінчилося тим, що її за острогом на валу роздерли собаки.
Зовсім іншої вдачі був Кукса. Навіщо я приніс його з майстерні до острогу ще сліпим цуценям, не знаю. Мені приємно було годувати й ростити його. Шарик зараз же прийняв Куксу під свій захист і спав разрм із ним. Коли Кукса став підростати, то він дозволяв йому кусати свої вуха, рвати себе за шерсть і гратися з ним, як звичайно граються дорослі собаки з цуценятами.
ДТйвно, що Кукса майже не зростав увишень, а все вдовж та вшир. Шерсть була ;на ньому кудласта, якогось світло-мишачого кольору/одне вухо росло донизу, а друге догори. Вдачі він був ігарячої й запальної, як і кожне цуценя, котре з радощів1, що бачить хазяїна, звичайно наверещить, накричить, полізе лизати в саме обличчя й тут-таки перед вами ладне не вдержати й усіх інших почуттів своїх: "Аби видно було захват, а пристойність нічого не важить!" Бувало, хоч бй де я був, але на крик: "Кукса!" — він раптом вигулькне з-за якогось рогу, мов з-під землі, і з вискливим захватом летить до мене, котячись, як кулька, й перекидаючись дорогою. Я страшенно полюбив цю маленьку потвору. Здавалося, доля готувала йому в житті достаток і самі тільки радощі. Але якось арештант Неустроєв, який шив жіночі черевики та вичинював шкури, звернув на нього особливу увагу. Його раптом щось вразило. Він підкликав Куксу до себе, помацав його шерсть і ласкаво поваляв його спиною по землі. Кукса, нічого не підозрюючи, вищав від утіхи. Та другого ж ранку він зник. Я довго шукав його; як у воду впав; і аж за два тижні все з'ясувалося: куксине хутро надзвичайно сподобалося Неустроєву. Він облупив Куксу, вичинив хутро і підбив ним оксамитні зимові полуботки, які замовила йому аудиторша. Він показував мені й полуботки, коли вони були готові. Хутро вийшло навдивовижу гарне. Сердешний Кукса!