Балакучий птах ніколи не кінчає мостити своє гніздо (італійська приказка).
Все було дуже просто, без несподіванок. Власне, інакше й не могло бути. Поведінку В. розбирали на зборах. Вписали догану. Під час сесії поставили дві двійки. Він написав листа в міністерство: його вирішили виключити з вузу за академнеуспішність. Дав мені прочитати того листа. Я написав ще одного — від власного імені. Я написав усе, що думав. Що хотів. Від імені Андрія Калити. І через тиждень мені нагадали, що це прізвище належить не мені одному. Була весела розмова з дядечком. Бідний дядечко, він береже свій авторитет, як дівчина —незайманість. Декан також нагадав мені про цей авторитет, і якби не цей авторитет, то... А що — то? Що б він міг зі мною зробити? Позбавити права ходити на лекції?
Осінь — циганка. Напинає шатра різнокольорові у місті. Одягає брязкальця і жартує з вітром. А вітер шаленіє цілу ніч, а вранці осінь скидає мідні брязкальця, і палить шатра, і вбирається у жалобу, й плаче, а вітер регоче, як божевільний, бо він ніколи не жалкує за тим, що сталось.
Хм, чого б то зараз — про осінь?
В. попросив вибачення у всіх підряд, склав на трійки екзамени і зі смиренним виглядом сидить на лекціях.
Не можу стерпіти смиренний вигляд В. Не вірю в цей смиренний вигляд. Не хочу вірити, слово честі. Якщо позував спочатку, то повинен би вже був витримати роль до кінця. Зіпсував враження від такої гарної гри! Найгірше те, що я вірив у щирість тієї гри.
Сиджу і дивлюсь на мою мушлю: графеа раріля-мелла. Красуня. Сорок шість мільйонів років. Найкраща в світі співрозмовниця. Мені привезли її з експедиції. Сорок шість мільйонів років. Майже неможливо осягнути. Коли ходиш по старезній землі — не думаєш про таке, але коли в тебе на столі, під твоїми руками щось шарапаве, дивної форми і років йому сорок шість мільйонів,— то десь аж серце захлинається. Неможливо осягнути. Але не можна осягнути і мить (уже було — Фауст).
Я запитав у В., навіщо він так вчинив. І він сказав: "Голубчику, не кожен має за спиною дядечків авторитет. От і доводиться самому виправляти власні помилки". І дивився він так, ніби соромно мало бути мені. Угу.
Омніа меа... Нічого я з собою не ношу. Нічого мені носити. Хіба що графеа рарілямеллу. Жодна дівчина не має такого гарного імені. Сині очі моєї дівчини дивляться докірливо. Тому що я користуюсь авторитетом дядечка чи тому, що я зробив спробу надщербити його? Не питаю. Не знаю.
Що ж, значить, так тому й бути. Нехай. Я таки гратиму до кінця самого себе, слово честі.
Сині очі моєї дівчини дивляться дуже докірливо. "Блазнюєш", — говорять сині очі моєї дівчини. Я її дуже люблю.
Цікаво, чому до наших часів дійшли від стародавніх греків спортивні змагання, олімпійські ігри і поняття спортивної честі, а не зосталися змагання літературні, з музики і т. д.— і чому в цій справі бракує поняття честі? Рекорд не вкрадеш, а думку — можна? То таки бути тому. Нехай.
Ну, от, я так і знала, що він щось колись утне. Я так і знала. Він залишив мені свій зелений рюкзак і свою графеа рарілямеллу. Вона жахлива. Сіра, важка й незрозуміла. Я сиджу, і дивлюсь на неї, і хочу побачити її його очима. Не виходить.
Записну книжку він, мабуть, забув у рюкзаку. Не думаю, що він мав намір залишати мені її разом із своєю рарілямеллою. Не думаю, що він хотів, аби я це читала. А я прочитала. Я читала і хотіла дивитись на нього його ж очима. Не виходить. Ніяк.
Він залишив мені рюкзак і не залишив адреси. Але я знайду його. Може, хоч це мені вдасться...