— А хто з них симпатичний? — спитала Степанида Львівна.
— Ну, звичайно, Аральський...— І додав серйозно: — У нього великі зв'язки. Це, знаєш, мужчина во-о!
— Так ти ж держи його руку!..— сказала Степанида Львівна й підвела очі догори:— Аркашо! У нього портрета ще нема?
— Га?
— Та повісила б... Може, коли зайде. Хто їх знає —
вони люди не горді...
І зідхнула:
— Боже мій! Що то наробила революція. Такі хороші люди, симпатичні... прелість...
Вітер вдирався в сіни, крутив дим і виносив його у вогку осінь. У вікно зазирало меланхолійне небо. Падало листя за вікном. Скоро приїде біла зима...
Знову дзвонять на панахиду.
...У сіни раптом ускочив
Леонід Гамбарський і схвильований побіг до дверей. Степанида Львівна спитала:
— Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогодні, знаєте, Аркаша жалованьє одержав... А Аркадій Андрійович скаржився:-
— Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
А роботи й нема: ні входящого, ні сходящого. Тільки й знають, що по коридору.
...Слухала тоді Мар'яна
й відчула, як до серця підкотилась злість, і сказала з другої кімнати:
— Це, тату, зветься стадія організації. Чули про таке слово? Я чую його тисячу літ, тисячу літ!
Червінь хоробливо горів їй на щоці, але цього Аркадій Андрійович не бачив, і він образився.
— Ну, ти, Мар'янко, хоч і була в чека, а в ділах государственних ні бельмеса.
А Степанида Львівна сказала:
— Боже мій, Мар'янко! Яке твоє діло до ділов гoсударственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобі б якби Ленін і Грецький і товариш Раковський прикрили всі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався... Ну, ні, вони люди розумні й симпатичні, цього сурйозно не зроблять.
Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спідниці.
Гамбарський положив на стіл газету й у розпуці похилився на вікно. Рецензент писав, що в його статті багато претензійности на вченість, і Гамбарський йому нагадує —
чехівського телеграфіста Ять.
Це було так нахабно, так, нарешті,
нетактовно...
Леонід Гамбарський з тривогою думав, що тепер він не зможе підняти своє реноме, і його професорська кар'єра розлетілася в пух. Потім зняв пенсне й ліг на кровать.
...З півночі летів сіверковий вітер. Передають: за містом випав вогкий сніг і запорошило дороги. Над містом струмкують хмарні потоки.
З тоскою згадував:
— Ага, телеграфіст Ять!..
І здавив руками голову.
— Ага, тереграфіст Ять!..
Здавалось, б'ють обухом — цією важкою, безглуздою фразою... І майнуло в голові:
— Пропав!
І відчув тоді Гамбарський, що нема вже повороту, і був один якийсь безвихідний тупик.
...А з півночі знову летів сіверковий вітер, і сунулись сірі й нудні хмари. І знову з тоскою згадував:
— Ага, телеграфіст Ять...
— ...Можна зайти?
Підвівся:— Зайдіть!
Увійшла Мар'яна й мовчки сіла біля кроваті. Кілька годин внутрішньої боротьби положили відбиток на її обличчя.
Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар'яна рідко до нього заходила,
а зараз зайшла.
— Чого?
І ще дивиться прибито й перелякано.
А Мар'яна в цей момент знала:
"Далі не можна. Треба кінчати!" Сказала схвильовано:
— Прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що — сила волі? Не знаєте?
А потім підвелася і жагуче промовила:
— Так... Я прийшла спитати вас... прохати вас... Мар'яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.
— Випийте!.. Що з вами?
Вогкі дзвони загубились в осені.
Вогка луна зарилась у болотній чвирі заулка...
Мар'яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потім стиснула руками голову й сказала:
— Треба повіситися... Негайно... зараз...
— Що ви, Мар'яно?
Гамбарський, блідий і розгублений, ходив по кімнаті.
А у вікно знову бив дрібний дощ. І тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.
Думала: "Так! Треба кінчати... Так!.. Скоріше!.. І знала, що вона не може кінчити, що їй бракує сили".
Подумала: "Єрунда, треба кінчати!"
Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потім сказала:
— Пробачте! — і хутко пішла до дверей.
Аркадій Андрійович надів окуляри й написав:
"Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії. Мої лічниє убєждєнія в правотє комуністическіх ідей..."
В їдальню увійшла Мар'яна. Аркадій Андрійович:
— Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
Степанида Львівна продовжувала:
— ...Він дуже симпатичний... кажуть уже повишення получив...
...Короткий осінній день сконав. Мар'яна вийшла на ґанок.
Дощ прибив жовті листя, і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освітлював пустельний заулок.
Високо текли потоки сумних хмар. Із стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.
Коли Мар'яна виходила за ворота, з комсомольської кімнати вискочив натовп юнаків і з реготом кинувся в туман.
Через дорогу, до Глухайської вулиці — сарай,
за сараєм — віжки.
...А далі, коли вийти з пустельного заулка, на міді висічено: Доктор Фальк.
— Куди?