— Боже, боже, боже! — зойкнула Марія і вдарила розпучливо долоню об долоню.— Що ви кажете, Івоніко?
— Стратили, Маріє, стратили!
— Все пропало! — сказала беззвучним голосом.— Чому нас бог так тяжко карає, Івоне, скажіть, чому? — І по довгій хмарній хвилі, під час якої обоє так тяжко мовчали, спитала:
— І де ж він?
— Пішов просто до бурдея, товару доглянути і плуг злагодити. Хоче, аби ми завтра досвіта йшли орати. Земля жде...
Тут вибухла Марійка нараз голосним плачем. Плакала так гірко, що, хлипаючи, дрижала всім тілом. Спогад, що син був такий добрий і дбалий, і що його саме відібрали від них, розірвав рану в її душі, і вона віддалася несамовитому, нестримному жалеві. Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі, як усе в останніх днях... І він мусив їх покидати — на три роки покидати!
— Михайле! — крикнула вона вголос і впала на лаву. Потім ударила кілька разів головою до стіни і стала тяжко проклинати.— Пощо мав іти відтак з дому? Пощо? Ті, що його відібрали, бодай би ніколи не зазнали радості з своїх дітей! Ті, що придумали військо та се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров'ю най уп'ються, коли їм уже чого іншого замало на оцім світі. Так, так, так...
Він мовчав і глядів понуро перед себе. Йому з жалю серце краялося, але він не мав слів, як вона, на свій жаль. Вона ж була жінка... Бив лиш від часу до часу рукою по коліні. Але тут же, саме посередині прокльонів, вона вмить прокинулася.
— А гроші, Івоне? — спитала з поспіхом, сідаючи прямо на лавці, створивши широко очі, в яких ще блистіли сльози.— Що сталося з грішми, коли Михайла покликали?
Він махнув рукою, неначеб зрікався грошей, і не відповів.
— Що сталося з грішми, Івоне? За що забрав їх жид, коли Михайла взяли? — питала, натискаючи.
— Жид, Маріє,— відповів із наміром помирення,— жид десь дівся! Я його не видів! Бог знає, що з ним сталося! Може, отуманив мене. Як отуманив мене, то нехай його бог за те скарає, бо гірко працював я на ті гроші. Я хотів усе по-доброму, не жадав задурно своєї дитини від них, хотів їм заплатити, щоби мені його лише лишили, не відривали його від хати та від землі, але коли вже інакше сталося, то се хіба сам бог так хотів. Не журися, Маріє! Як бог допоможе, зложимо собі знов стільки, що пропало! Най на тім скінчиться. Що вже гроші! Коби руки в мене годні, а я закуплю пару молоденьких биків, вигодую та й за два роки знов буду мати те, що лиха година витуманила.
Вона гірко розсміялася.
— А за що купите молодих биків? Зложеними грішми? Хто їх зложить? Ми? Я вже не годна так працювати, як давніше, ви не зможете наполовину розірватися, як хлопець нас покине, будете мусити робітників наймати, бо Сава...
Урвала.
— Саво! — крикнула голосно й бистро, пригадавши собі хлопця.— Саво, де ти? — І, відчинивши нетерпливим рухом двері, поступила кілька кроків за поріг і крикнула в темряву за хлопцем.— Саво, ходи до хати! Тато прийшов! Михайла взяли! Ходи до хати!
Надворі панувала тишина...
Вокруги виринало із навислої нічної теміні галуззя садовини, що обтулювала хату; трохи дальше розляглися поля, а тут і там підіймалися із землі неповоротні сусідні хати — і нічого не перебивало тишини.
Небо було захмарене, й лише десь-не-десь блистіли зорі.
— Саво! — крикнула Марійка голосніше, майже з розпукою, і надслухувала.
Але і сим разом надармо.
Ось далеко в селі, майже під лісом, брехала собака, і її брехіт — напівблагальний, напівжалібний — добився, перебиваючи тишину, аж сюди і викликав блискавкою в її душі враження, що собака була присилена, а відтак згубилася...
Роздразнена, відвернулася і вступила назад до хати.
— Отже, таки пішов! — сказала гірко до себе.— Бог би його скарав!
— Куди пішов? — спитав Івоніка.
— Куди? Таже до тої...—— відповіла нетерпливо і, не докінчивши речення, люто сплюнула перед себе.
Івоніка зітхнув глибоко й тяжко. В тій хвилині тьохнуло в його болем розритім серці якесь почуття, мов лихе віщування, і полишило, крім дисгармонійного тону в його сумнім настрої, ще щось іншого. Відчув через хвилю страшну самоту в душі.
— Маріє! — сказав понуро, спираючи тяжко голову.— Щоб ти знала, оце має бути нещастя!
— Чи я, може, що іншого кажу? А я що кажу? — відповіла вона їдовито.— Ви повчили би його з раз, Івоніко! Хлопець псується, став ще гірше лінивий і бере слова в уста, що хіба плакати над ними. Ви повчили б його з раз, Івоніко, бо він уже й вас перестає боятися. Ви або Михайло візьміться добре до нього, так, аби йому в костях пограло, аби аж почорнів. Інакше не буде нічого з нього. І не поможе йому ніщо інше. Наша хата стала для нього корчмою. Прийде, скаже собі дати їсти й пити, та йде далі. Я не годна інакше — і прости мені, господи, гріхи мої,— але я все мушу лише клясти та клясти йому і їй. А найбільше вже тому старому розбійникові Григорієві. Він учить його саме найгірше!
— Так, він намовляє його до всього злого! — відповів Івоніка зажурено.— Та й чого він хоче? Що я йому винен? Що враз із ним не хотів чужого добра гарбати? Що не обкрадав людей і не хотів товаришити йому в криміналі? А відтак, чи я винен, що у нього землі нема? В ньому вічно зависть грає, Маріє, я се вже знаю. Він видить, що ми маємо й поле, і хату, і худобу, а він нічого, і то його гризе. Але чому не робив так, як ми, Маріє? Його жінка — твоя рідна сестра — дістала від свойого батька стільки пражин поля, що й ти, але коли ми, як ті чорні воли, гарували від рання до вечора,— бог лиш найліпший свідок,— він сидів у корчмі і пропивав пражину за пражиною та пересипляв найкращу пору днини. Лінивий волошисько! І те, що вона заробляла, заносив він до корчми, а як уже не було що з дому виносити, брався до крадіжки. Коли я його краденого бика не хотів у себе переховати, він став моїм найгіршим ворогом. Затроюе мені мою дитину та пхає її на ту дорогу, якою сам іде, бо не хоче колись сам станути перед богом.