— Мамині очі добачили його смерть за плечима! — обізвалася дівчина страшно поважним тоном і немов до себе.
— Та й таки добре знала, що не увидить його більше!
— А він, сарака, гадав, що мами не застане вже живої! Така, як скіпка, все ходила!
Обоє замовкли.
— Я лиш того боюся! — обізвався він по хвилі глибокого поважного мовчання,— А більше нічого! Жодної роботи, жодних маневрів, лише того! Чоловік гадає, що він собі паном, а він...
Знов урвав.
— Часом гадаю, що ніколи не скінчиться той час, що я маю його ще сам перебути,— почав знов.— Такий мені довгий здається та нудний!
— Та й мені! — повторила вона за ним голосом, переповненим слізьми.
В тій хвилі переглянулися обоє, мов на чийсь приказ, і споважніли. Вона схилилася живо над своєю роботою, а він почав її потішати.
— Сього року по маневрах прийду на шість неділь додому, а на другий рік як прийду, то хіба знов аж за два місяці піду туди назад. А тоді піду лише на три місяці та й потім уже — гай, гай! — аж свиснув на потвердження своїх слів.
— Якби ти мав там умерти, Михайле,— обізвалася вона нараз (спиняючись в роботі), з поглядом, що розкривав цілу глибину її поважного з природи єства,— то я не знаю, що би тоді було! Не дай боже, Михайле! Михайле, не дай боже!
Він усміхнувся.
— Якби я се знав, то скорше приволікся б на ногах та на руках додому. Але того не буде. Я не такий грішний, аби мене вже бог святий кликав перед суд.
Знов замовкли.
— Може, я піду сього року із твоєю мамою на прощу до святого Івана,— обізвалася по короткій хвилині Анна побожно.— Твоя мама хоче йти, а я пішла би з нею. А якби я не могла сього року, то бодай на другий рік піду. А все піду! Так мені здається, якби лише там уступила, та й зараз би мені легше стало на душі. Аж там би я за наше щастя помолилася. Кажуть люди, що кому вдасться святого поцілувати, той міцніє на тілі й на душі.
— Так кажуть,— повторив задумчиво Михайло.— Я буду намовляти маму, аби йшли. Нехай помоляться там за мене, аби я щасливо перебув маневри. Кажуть, сього року будуть тяжкі маневри. Гей, страшно буде. Але не кажи сього нікому, Анно. Старі зараз би пожурилися. Доста, як мені гірко, нащо ще й їм гризтися.
— Мама таки хоче найбільше через тебе йти,— сказала Анна, а відтак додала:—А може, й через Саву, аби покинув Рахіру...
Тут Михайло підвів журливо брови вгору.
— Ой, той Сава, той Сава,— сказав він протяжно,— він мені не подобається! З одного боку, ніби припадає вже до землі, береться до роботи й до всього, як каже мені тато, а з другого, обходиться з нами, як зі своїми ворогами. Се вже гріх ним так править. Гріх, кажу тобі. Вчора ввечір трактую його своїм тютюном, кажу йому по-доброму, як ялося: "Брате,— кажу,— Саво, як стоїть річ із Рахірою? Відчепився вже ти від тої гадюки?" Я се сказав йому, як каже брат до брата, камрат до камрата, а він подивився на мене, та так уже, знаєш, погано. Його очі позеленіли й засвітилися, як оці твої срібні цітки на шиї. Відтак збив кулак, скривив рот, як собака, коли хоче несподівано на чоловіка напасти, і зойкнув: "Мой, мой, мой! Не чіпайте ви мене, люди добрі!" —та й увалив собі кулаком по коліні... По тих словах мав я вже доста. Я видів, що вона цідить його кров далі. То опириця якась. І що се гріх, що він за нею пропадав, йому й до голови не приходить. Я йому не казав більше нічого, бо не хочу з ним по-лихому розходитися. А по-друге, знаю, що як він піде до війська, то сам покине її. Там прийде він уже сам до розуму. Добре, що взявся бодай до роботи. Я боявся, що він розволочиться зовсім, як я піду з дому. Вона мусила йому матригунів [99] дати або виробила щось інше, що він узявся так дуже за нею. Та й ще гадаю я собі, що коли поверну з маневрів, то побалакаю з нею сам. Буду видіти, що вона мені скаже. Хлопець змарнувався з нею цілком. Здурів ще.
— Вона й на мене недобра! — обізвалася Анна.— Від часу, як виділа, що я пару разів говорила з твоєю мамою. Раз, як я переходила попри їх хати, щоб зайти до Домніки, крикнула за мною: "Лизунка!" А як я оглянулася і хотіла їй щось відповісти, сховалася борзо за паркан, і я заздріла лише її чорне розпатлане волосся.
— Лиши біду, нехай щезає від тебе! — радив спокійно хлопець, сплюнувши далеко від себе.— Нема з ким говорити!
— Нема! — відповіла вона слухняно.
Говорили ще довго, радилися, аби не казати тепер ще нічого ні татові, ні мамі про те, що хотять побратися за рік-півтора, як він поверне.
— Вже мовчім і далі, як мовчали досі! — радив він.— Мама розповість про все Домніці, Домніка селу, а се псує щастя. Недобре про щось наперед говорити. Я сам знаю, що недобре!
При розлуці наказував:
— Тримайся вже одного місця, отут, аби я мав уже одну стежку до тебе. Як прийду коли, аби я не шукав тебе щораз деінде. Знаєш, у мене небагато часу!
А вона сказала поважно, що "добре".
Окремо сказав ще їй голос без її свідомості: "Чому ні? Він на те, аби хотів, а вона на те, аби хотіла того, що він хоче!"
Чомусь мало так бути, бог знає! Вже здавна... здавна... здавна вже... Сама природа зблизила їх до себе. Сильна, таємнича у своїх ділах, закинула сіть на обоїх, устроївши собі в них своїх пишних автоматів, що йшли насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху і усміху надальше...
XIV
Більше як рік минуло з того часу. Ніщо не змінилося в наведених обставинах. У хаті Івоніки оставалося тихо і похмуро, а Марійка вешталася, яr звичайно, зжурена і невдоволена. Перечислювала дні й місяці, які мав перебувати ще при війську Михайло, передумувала, як то буде, як він уже поверне, як його в себе побачить і як він, як дасть бог, приведе їй в дім чемну і багату невістку. Вона постарілася передчасно й була би припочила із праці, і рада була б із внуками побавитися. Се була її найулюбленіша мрія. Бавитися з унучатами, пильнувати їх, годувати, пересиджувати з ними на вереті на призьбі вліті, на сонечку, вичісувати їх, як хлопців своїх чесала, а взимі на печі розказувати казки, аби тихо сиділи та не вирипували хати.
Але на те все треба було ще пождати. Більше, певно, як з півроку, може, таки ще добре з рік.