А тепер ось обидва були вже дорослі, і садок їхній стояв голий і темний. Поділ поглядав на світ тьмяними очима, як змарнілий в'язень. І були вони тепер не самі і належали не самим лише собі, а жила ще в протилежному кінці Полтави висока дівчина з дитячим ім'ям і золотистим волоссям, яка ставила їм завдання; був на Первомайському проспекті симпатичний гаркавий поет Сергійко, який післязавтра піде із завданням на село; був на "Металі" відчайдушний задушевний сибіряк Льояька, якому доручено готувати зброю, були ще десь невідомі друзі, може, навіть тут, під боком, і всі вони вирішили боротися, навіть не вирішили, це само собою якось вирішилось, бо інакше не уявлялося їм їхнє існування.
Після першого засідання в Убийвовків цілу ніч хлопці писали листівки, чітко, як у стінгазеті, виво-дячи літери, щоб було не гірше, ніж надруковане, щоб було зрозуміло і колгоспникам з Пушкарів, і старим полтавським робітникам, і строкатому базарному людові. Писали, перекидаючись словами про те, що якби застали їх оце німці на гарячому, то, певне, рубали б їм руки частинами, рубали б поступово, щоб подовжити муки,— все те хлопцям дуже виразно уявлялося, але від цього писалося ще упертіше, ще міцніше.
Листівки наступного дня читала вся Полтава, окупанти та зрадники стругали їх багнетами, добутими з чохлів, а через два дні листівки забілілися знову на стінах такого самого змісту, як попередні, хоча їх на цей раз не писав ні Валентин, ні Борис, ні хто-небудь інший з їхніх товаришів.
— Я ж казав, що є ще такі, крім нас, у Полтаві! — завзято викрикував Борис, а Ляля гріла його радісною синявою очей.— Над Полтавою ніч, але Полтава бореться, друзі... Чиясь дужа рука підтримує нас!
Листівки, розліплені невідомими однодумцями, були написані вже не Валентиновою чорною тушшю, а були віддруковані на машинках, які, може, стукотіли свого часу в обкомі партії.
Всі листівки мали один і той же підпис: "Нескорена Полтавчанка".
XI
Валентинові батьки вже спали; за віконницями, взятими на прогоничі, стугонів вітер, а хлопці все товклися в маленькій кімнаті, в якій удень працював старий Сорока, раптом перетворившись з найкращого майстра міського індпошиву на домашнього подо-лянського ремісника.
Валентин повзав на колінах попід столом, розпатланий, з віддутими губами, а Борис тримав йому блимавку, слухняно присвічуючи то сюди, то туди по першій Вальчиній команді.
Організація доручила Валентинові скласти радіоприймач. Скласти будь-що. Вже цілий тиждень молоді підпільники напружено чекали наслідків Вальчиної роботи. Частини, яких йому не вистачало, підшукували всі гуртом.
З добрими намірами несли або передавали Валентинові всякий брухт, що видавався недосвідченому окові якимсь родичем радіоприймача. Валентин реготав від щирого серця, розглядаючи принесений йому Іллєвським спідометр з розбитого авто.
Часто Валентин сам або з Борисом, набравши солі в торбинку, ішов на базар. Від торговців різним металевим дріб'язком він поступово набирав потрібні йому деталі.
Зараз приймач був майже готовий. Сам апарат Валентин припасував під столом до його кришки, антена йшла поза трубою водопроводу по стіні, а заземлення — по трубі умивальника.
Борис, який взагалі схилявся перед артистичним зухвальством свого друга в поводженні з технікою і завжди знаходив у Валентина якусь "струнку", на цей раз вигукнув, що це "просто геніально".
Борис дивився на широкі м'язисті Вальчині руки, які, взявши котрусь деталь, ставали наче безкостими. Його пальці бігали по ній вміло, сміливо, спритно, залізали в отвори, що, здавалось, були меншими в діаметрі за самі пальці. Інструменти Валентин брав з-під ніг чи з-за спини, навіть не дивлячись на них, вгадуючи їх безпомилково дотиком, іноді ж зовсім обходився без інструмента, здавалось би, необхідного,— загинав, що треба, руками, перекушував зубами, шліфував об штани. Коли Валентин працював, він здавався Борисові ще розумнішим, аніж звичайно.
"Щось з'являється у виразі його обличчя,— думав Борис, тримаючи блимавку в замлілій руці,— слово честі, щось з'являється!.." А Валька, працюючи, весь час бубонів баском з-під стола, мовби звертаючись до журавлиного Борисового носа, освітленого каганцем. Валентинові тільки й видно було той гострий товаришів ніс.
— Є люди, Борисе, що люблять техніку до самозабуття, як той Архімед, що його прикокнули окупанти в Сіракузах. Раніше я теж думав, що нема в світі нічого милішого, як копирсатись у машинах, у різній апаратурі, вдихати в них живу душу так, щоб ніхто й видихнути її звідти не міг. Глянеш, бувало, лежить перед тобою мертве таке собі ніщо, мотлох... Дай, думаю, попробую. Візьмешся — складеш, припасуєш, запустиш— дивишся, ожило!.. Що не кажи, а таки багато всякого чудового чортовиння люди навигадували!.. Якби встав отак років через тисячу та глянув, що тоді за техніка буде, га?.. Уявляєш собі? Хоч би одним оком туди заглянути!..
— Я ж кажу, що ти без техніки жити не можеш,— посміхався Борис.— Це твоя стихія.
Валентин сопів під столом.
— А от і можу,— невпевнено згодом промовив він.— Електрику ж кинув?
— Так то ж у німців! — заперечив Серга.
— А в німців хіба не електрика? Хіба в них не той електричний струм, що в нас? А от кинув,— зітхнув Валентин, як у бочці.— Не міг.
— Що не міг?
— Все не міг! Що не загадають — не можу. Загадають: проклади проводку он туди,— почну — і не можу. Не те, що не вмію,— пояснив Валентин,— а от не можу — і все. Ставлю ізолятор, а мене наче хтось шарпає за полу: "А ти подумав, кому ця лампочка світитиме?" Припасовую рубильник, а мене знову хтось шарпає: "А куди ним струм буде вмикатись?" І знаєш, аж гидко мені стало! І трансформатори, і кабелі, і все одразу — ну аж гидке. Думав, що навіки вже відпала в мене охота і до техніки, і до всього цього...
— А воно ні?
— Слава богу, ні,— полегшено й шумно, як віл, зітхнув під столом Валентин.— Коли взявся оце за приймача, то побачив, що все в мені... на місці.
— Таки любиш?
— Таки люблю. Та ти ж сам бачиш, що в нас було, а чого бракувало. Як у тої куми, що похвалялася: якби сир та борошно, то зварила б вареники, позичте дровець...