— Вчора привезли. Просто з цейхгаузів. Це, кажуть, їхня поліція носила до тридцять третього року, а потім зняли.— Коломойцев говорив, якось пхакаючи, наче & роті у нього було повно вати.
— І весь час оце лежало в цейхгаузах? — вдавано зацікавився Серга.
— Весь час. Добренне сукно!
— І штани теж? — ще спокійніше запитав Борис, незрозуміло бліднучи.
— І штани,— Коломойцев відгорнув широким жестом полу шинелі, показуючи сині, досить потерті штани.
Борис уважно оглянув їх:
— А це що в тебе на заду? Латка?
— Та налатано,— пахкнув Коломойцев.— Але під шинеллю не видно, правда ж?
— Звичайно.
— Тобі куди, Борисе? — Коломойцев назвав його по імені, і Борисові притьмом захотілось затопити його в пику. Перший раз в житті так захотілося.— Ти до Корпусного? Там же сьогодні пам'ятник Слави валятимуть.
— Тобто як — валятимуть? — не зрозумів спочатку Борис.
— Та так просто: вирішили повалити. Пішли подивимось...
— Ні, мені сюди,— показав Борис у протилежний кінець скверу, до пам'ятника Гоголю.
— Ти мене не бійся, Серга,— знизивши раптом голос, промовив Коломойцев.
— А чого мені тебе боятись?
— Ну, тс чого... Все ж таки ти був комсомольцем за Совєтів. Але не бійся, я не заявлю.
— Чому ж ти не заявиш? — з несподіваною зухвалістю випалив Борис.— Заяви.
— Е,— помахав пальцем Коломойцев.— Мене не візьмеш за руб п'ять. А як Совєти прийдуть, тоді що? Таким, як ти,— нічого, а мені... хана!
— На інших страх наганяєш, а виходить, сам ти нас боїшся?
Коломойцев помовчав.
— А таки боюсь,— зітхнув він.
"Треба буде його заманити десь у темний куток",— подумав Серга і сказав:
— Ну, бувай...
— Бувай.
Борис пішов сквером, повз пам'ятник Гоголю. Простоволосий Гоголь, як живий, дивився перед себе на ліхтарний стовп, на важкі черевики повішеного,, що не сягали землі.
За пам'ятником, у глибині скверу, Серга несподівано побачив Лялю. Вона стояла з якимось незнайомим Борисові чоловіком і розмовляла з ним, дивлячись на ліхтар. Незнайомий — з портфелем під пахвою, з люлькою в зубах — зрідка — відповідав Лялі стримано, аж ніби знехотя.
Коли Борис наблизився до них, незнайомий з неприхованим незадоволенням поглянув на нього. Ляля наче збентежилась.
— Ти вже був біля нього, Борисе? — Дівчина кивнула на ліхтар.
— Був.
— Не впізнав, хто такий?
— Я на обличчя не дивився. Незнайомий подав Лялі руку:
— Пішов я...
— Познайомся, Борисе,— звернулася Ляля до Серги.— Це... товариш Сапіга.
Сапіга взяв простягнуту Борисову руку, потримав її якусь мить, немов' зважував, і, нічого не сказавши, відпустив. Втягнув голову в плечі й рушив, не озираючись, повз пам'ятник. Ляля перевела погляд на бронзове погруддя Гоголя.
— Дивись, його плечі наче здригаються,— сказала дівчина.
Сніг хвилями зривався довкола пам'ятника, дрібно порощив об броцзу.
— Лялю, ти нічого не знаєш! — тихо вигукнув Серга.— Коли б ти тільки знала!
— Що таке? — дівчина здивовано дивилася на Бориса. Вираз його обличчя був таємничий.
— Говори швидше!
— Відгадай...
— Невже щось вдалося?
— Так, Лялю! — Серга озирнувся на всі боки.— Німцям дали під Москвою чосу! Ох і дали!
Дівчина вхопила його під руку, потягла з собою вздовж скверу.
— Розказуй! Ви чули Москву?
— Чули. Правда, уривками, тріску, шуму багато,— видно, інші станції забивають...
— Що ж там? Ну, швидше-бо! — Ляля озирнулася. Сквер був пустий, по бруковиці, клацаючи дерев'яними підошвами, як колодками, ішли на роботу полонені.
— Визволено Тіхвін!
— Тіхвін визволено? — В очах Лялі застрибали голубі іскрятка.
—: Єлець, Рогачов, Клин...
— І Клин? І Єлець? — перепитувала Ляля збуджено, немов добре знала ці міста, хоча насправді чула їх назви вперше.
— ...Яхрома,— продовжував Борис, запалюючись все дужче від гордощів і щастя, що він перший повідомляє дівчині про цю Яхрому,— Солнєчногорськ!..
— І Солнєчногорськ? — зазирала Ляля в очі хлопцеві з вдячною ніжністю. Борис вище підсунув козирок.
— ...Є-пі-фань,— вимовляв Борис ще голосніше, мовби набираючись сили з кожним словом.
— Єпіфань,— схвильовано, з насолодою повторила Ляля, стискаючи Борисів лікоть.— Як чудово!..
— Лівни, Дубни, Богородицьк...
— Борько! — майже вигукнула Ляля.— Ти знаєш, що це таке? Це ж наступ! — Очі її ще дужче заблищали.— Недаром мені снився Марко!.. Ніби весна, зелено, а він у касці, в кожушку поспішає кудись через Шевченківський парк у Харкові та все гукає, гукає...
.— Можна думати, що наступ уже триває чимало часу,— міркував Борис.— Бо на початку передачі згадувалося, що, мовляв, як відомо, під Тулою розгромлено другу бронетанкову армію Гудеріана.
— Борисе, це ж все треба було записати! — спо-хопилася Ляля.— І розмножити негайно!.. Як же ти не записав?
Борис тільки зараз здумав про папірець, що лежав у нього на грудях.
— От голова! — стукнув хлопець себе по лобі й засміявся.— Ну й голова!
Він і не помітив, як усе, що було занотовано в тому папірці, він розповів Лялі напам'ять.
ХІЇ
Увечері товариші збиралися до Іллєвського на проводи. Завтра вранці Серьожка вирушав на район у знаменитий до війни радгосп "Жовтень", де жила його тітка. Сестра Люба пішла в радгосп ще два тижні тому і досі не поверталася. Мама непокоїлась: може, де по дорозі Любу заграбастали німці?.. Серьожка мусив про все довідатись. Крім цього, йому належало виконати ще й інше завдання, про яке мама нічого не знала. На дворі, зариті в снігу, лежали вже дотепно впаковані, переписані різними руками листівки з першими повідомленнями Інформбюро. Серьожка мусив їх розповсюдити на селі.
Молодь зібралася в Серьожчиній кімнаті, мама поралась на кухні. їй уже здавалось, що сьогодні нікого більше не буде, як раптом двері відчинилися і на порозі став, обтрушуючись від снігу, ще один відвідувач, присадкуватий, чорнявий, з сердитим обличчям гірчичного кольору. Досі він, здається, ще ні разу не приходив до її сина.
— Ви продаєте шафу? — діловито запитав незнайомий, спідлоба зиркнувши на господиню. Мати на мить завагалася. Серьожка попередив її, що коли хто прийде купувати шафу, то йому треба відповісти: "Пройдіть подивіться",— і направити в Серьожчину кімнату.
— Ви продаєте шафу,— ще раз сказав незнайомий, не стільки запитуючи, скільки стверджуючи, і мати мусила вказати на двері.