чорним, а там, угорі, сліпив очі і вражав шматок бііаки, го неба.
Раптом Жанна здригнулась, почувши якесь лоїютініВ Вона звела очі; величезний птах вилетів з-поміж каміння.і то був орел. Його розгорнуті крила майже торкались обох боків розколини; він полетів угору і зник у блакиті.
Далі розколина гори роздвоювалася; стежка різкими зигзагами круто підіймалася між двома проваллями. Жанна легко і відважно йшла попереду, без страху нагинаючись над проваллями, і каміння обсипалося з-під її ніг. Жюльєн ішов слідом за нею, трохи задиханий, дивлячись у землю: він боявся, щоб йому не запаморочилось у голові.
Раптом їх залило сонячним промінням; здавалося, що вони виходять з пекла. Вони відчували спрагу, і вогкий слід привів їх через хаотичні купи каміння до малесенького джерельця, що витікало з дерев’яного жолобочка, який служив водопоєм для кіз. Килим з моху вкривав землю навколо.
Жанна стала навколішки, щоб напитися, Жюльєн за нею.
Коли вона пила свіжу воду, він узяв її за стан, пробуючи зайняти її місце коло цієї дерев’яної ринвочки. Вона опиралася; їхні уста боролися, зустрічалися, відштовхувалися. Борючись, вони по черзі перехоплювали тонкий кінець ринвочки і стискували його зубами, щоб не випустити з рота. А цівка холодної води невпинно то з’являлася, то зникала, то розбивалася, то текла знову, оббризкуючи їм обличчя, шиї, одежу, руки. В їхньому волоссі, ніби перлинки, блищали крапельки води. І поцілунки зливалися з потоком.
Раптом Жанну пойняло любовне натхнення. Вона набрала в рот прозорої води, від чого її щоки надулись, як міхи, і дала зрозуміти Жюльєнові, що хоче заспокоїти його спрагу, переливши воду з уст в уста.
Він з усміхом витяг до неї шию, закинув назад голову, розвів руки і одним духом випив з цього живого джерела, що влило в нього пристрасну жагу.
Жаниа пригорталась до нього з незвичайною ніжністю; серце її билося, груди підіймались, очі затьмарилися і здавалися вогкими.
— Жюльєне… я кохаю тебе, — тихенько шепнула вона і, притягнурши його до себе, повалилась на землю, закривши руками обличчя, що зашарілося від сорому.
Він упав на неї, шалено її обнімаючи. Вона задихалася в якомусь нервовому сподіванні і раптом скрикнула, мов блискавкою вражена новим відчуттям, якого жадала.
Довго підіймались вони на верховину гори — така зворушена і знесилена була Жанна, і тільки вя& ввечері прибули вони до Евіза, де спинилися в родича їхнього провідника, Паолі Палабретті.
Це був високий на зріст, трошки згорблений чоловік з сумним сухотним виглядом. Він провів їх до кімнати, похмурої кімнати з голими кам’яними стінками, але гарної для країни, де зовсім не дбають про красу та комфорт, і сказав їм своєю мовою, корсіканською говіркою, що являла собою мішанину французької з італійською, що радий вітати їх у себе. Його перебив чийсь дзвінкий голос, — і маленька чорнява жінка, з великими чорними очима, засмаглою на сонці шкірою і тонким станом, весь час сміючись і показуючи білі зуби, кинулась до них, поцілувала Жанну і потиснула руку Жюльєнові, повторюючи при цьому:
— Добридень, пані, добридень, пане, як поживаєте?
Вона взяла їхні капелюхи, шалі і склала все це одною
рукою, бо друга була на перев’язі, потім примусила всіх вийти, звернувшись до свого чоловіка:
— Піди з ними погуляти до обіду.
Палабретті послухався, і всі разом пішли оглядати село. Він насилу волочив ноги, насилу говорив, часто кашляв і все повторював:
— Це холодне повітря далини вплинуло на мої груди.
Він повів їх глухою стежкою, що йшла під величезними каштанами. Раптом спинився і промовив своїм монотонним голосом:
— Якраз тут Матьє Лорі забив мого двоюрідного брата Жана Рінальді. Я стояв, бачите, тут, коло самого Жана, коли за десять кроків від нас з’явився Матьє. "Жане, — скрикнув він, — не ходи до Альбертачче; не ходи туди, Жане, бо я вб’ю тебе, так і знай". Я взяв Жана за руку: "Не ходи туди, Жане, бо він так і зробить". Це було через одну дівчину, до якої вони обидва залицялися — через Поліну Сінакупі. Але Жан скрикнув: "Ходитиму, Матьє; ти мені не перешкодиш". Тоді Матьє наставив на нього рушницю, і не встиг я схопити свою, як він вистрілив. Жан високо підстрибнув на обох ногах, немов дитина через шворку, — саме так, пане, і всім тілом звалився на мене, аж рушниця в мене висковзнула й закотилася он до того великого каштана. Жан широко роззявив рота, але не сказав ні слова, — він був мертвий.
Молоді люди здивовано дивились на спокійного свідка цього злочину.
— А вбивця? — запитала Жанна.
Паолі Палабретті довго кашляв, потім відповів:
— Він утік у гори. На другий рік його вбив мій брат. Ви, звичайно, знаєте мого брата, Філіппа Палабретті, розбійника?
Жанна здригнулася.
— Ваш брат розбійник?
Вогник радості заблищав в очах спокійного корсіканця.
— Так, пані, він був славетний розбійник, мій брат.
У колошкав шістьох жандармів. Загинув разом з Ніколо Моралі, коли їх було оточено в Ніоло, після шестиденної боротьби, як вони вже зовсім охляли з голоду.
Потім додав з покорою в голосі:
— Такі звичаї нашої країни, — таким самим тоном, яким говорив: "повітря в долині холодне".
Вони повернулись обідати, і маленька корсіканка поводилася з ними так, наче знала їх двадцять років.
Але Жанна була неспокійна. Чи зазнає вона ще в обіймах Жюльєна того дивного й могутнього зворушення, яке переживала коло джерела на килимі з моху?
І коли вони залишилися в кімнаті удвох, вона боялася, що знов буде нечутливою до його поцілунків. Та незабаром заспокоїлася — і то була її перша ніч кохання.
А другого дня, коли настав час від’їзду, Жанна довго не зважувалась покинути цю вбогу хатину, де для неї, здавалось їй, почалося нове щасливе життя.
Вона покликала до своєї кімнати маленьку жінку хазяїна і, запевняючи, що вона не хоче робити їй подарунка, все ж настоювала, навіть трохи гніваючись, що, вертаючись, надішле їй з Парижа що-небудь на згадку; цьому подарункові вона марновірно надавала якогось особливого значення.
Молода корсіканка довго відмовлялась, не бажаючи нічого приймати. Нарешті згодилася.
— Ну, добре, — сказала вона, — надішліть мені малень-кий-маленький пістолет.