Незабаром абат почав стежити за закоханими, щоб стати на перешкоді їхнім побаченням, наче сторож, що чату* на браконьєрів. Він виганяв їх місячними вечорами з ярків, з-за клунь, з густих морських очеретів, що росли пс схилах.
Якось помітив таку пару, що не розійшлася, коли він наблизився. Обнявшись і цілуючись, вони йшли ярком, де було повно каміння.
— Гей, ви там, мужва, перестанете чи ні? — крикнув абат.
— Займайтесь своїми справами, пане кюре, а до наших вам зась, — обернувшись, відповів парубок.
Тоді абат набрав каміння й почав кидати на них, яв кидають на собак.
Парубок і дівчина зі сміхом утекли, а наступної неділі кюре оголосив перед повною церквою їхні імена.
Усі сільські парубки перестали ходити до церкви.
Щочетверга кюре обідав у замку і часто заходив ще й на тижні поговорити зі своєю духовною дочкою. Вона запалювалась разом з ним, коли вони розмовляли на абстрактні теми, перебираючи увесь стародавній складний арсенал богословських дискусій.
Вони прогулювались удвох уздовж великої матусиної алеї, розмовляючи про Христа, апостолів, Богородицю та святих отців церкви, начебто це були їхні знайомі. Іноді вони спинялись, щоб поставити якесь глибокодумне питання, що заглиблювало їх у містицизм, вона — плутаючись у поетичних просторікуваннях, які, наче ракети, здіймались до неба, він — більш розважливий, аргументуючи, мов справжній маньяк, що математично виводить квадратуру круга.
Щодо Жюльєна, то він ставився до нового кюре з великою повагою, весь час повторюючи:
— Він мені до вподоби, цей абат, він не йде на угоди.
І він з власної волі сповідався і причащався, щоб подати добрий приклад.
Він тепер майже щодня бував у Фурвілів, полював з чоловіком, який не міг уже обходитись без нього, їздив верхи з графинею, незважаючи на дощі та негоду.
— Вони зовсім схибнулись на верховій їзді,— казав граф, — але це корисно для здоров’я моєї дружини.
Барон повернувся в середині листопада. Він змінився, постарів, змарнів, охоплений нерозважною тугою, що ввійшла в його душу. Любов, що він почував до дочки, здавалося, зміцніла ще більше, начебто кілька місяців сумної самотності розпалили в ньому потребу прив’язаності, довір’я, ніжності.
Жанна приховала від нього і свої нові думки, і своє зближення з абатом Толбіаком, і свій релігійний запал; але тільки-но він уперше побачив абата, як відчув до нього непереможну неприязнь.
І коли ввечері молода жінка запитала батька:
— Ну, як тобі сподобався абат?
Він відповів:
— Цей тип? То інквізитор. Він має бути дуже небезпечний.
Коли ж він дізнався від селян, з якими був у дружніх стосунках, про всю суворість молодого священика, про його утиски і невідступні переслідування того, що було натуральним законом і природною потребою, — його серце переповнилось ненавистю.
Щодо нього, то він належав до того типу старих, прихильних до природи філософів, що розчулювались, коли бачили парування тварин, що поклонялись якомусь пантеїстичному Богові і обурювалися проти католицького уявлення про Бога, що мав нібито міщанські прагнення, єзуїтський гнів і деспотичну мстивість; цей Бог принижував в його очах фатальне, безкрає, всесильне творіння, яке втілювало в собі життя, світ, землю, думку, рослину, скелю, людину, повітря, тварину, зорю, Бога, комаху; все це творило, бо само було творінням, могутніше, ніж воля, ширше, ніж розум; воно творило без мети, без причини, без краю, всі різноманітні форми у безмежному просторі, згідно з волею випадку та близькістю сонць, що огрівали світи.
Ця творча сила мала в собі всі зародки; думка, життя розвивалися в ній, наче квітки й плоди на деревах. І тому відтворення подібних до себе було для барона великим загальним законом, якимось священним, божественним, гідним пошани актом, що виконував таємну і постійну волю Всюдисущої Істоти. І він почав по фермах війну проти цього нетерпимого абата, що утискував життя навколо себе.
Охоплена розпачем, Жанна молилась Богові, благала батька, але він завжди відповідав;
— З такими треба боротися, це наше право і обов’язок. Вони нелюдяні… Вони нелюдяні,— повторював він, струшуючи своїм довгим сивим волоссям, — вони нічого не тямлять, нічого, нічогісінько. Вони роблять все в якомусь фатальному засліпленні; вони ворожі природі. Ворожі природі,— скрикнув він удруге, начебто кидаючи прокльон.
Абат почував у ньому ворога, але, бажаючи зберегти за собою владу над замком і молодою жінкою, вичікував, упевнений в остаточній перемозі.
До того ж його не облишала одна думка: він випадково виявив взаємини Жюльєна з Жільбертою і захотів припинити їх за всяку ціну.
Одного разу він прийшов до Жанни і після довгої містичної розмови запропонував їй об’єднатися з ним, щоб боротися й перемогти зло в її власній сім’ї, заради спасіння двох душ, яким загрожує небезпека.
Вона не зрозуміла і захотіла дізнатись, про що саме він говорить.
— Не настав ще для цього час, незабаром я знову побачуся з вами, — відповів абат і раптом вийшов.
Тоді вже наближався кінець зими, гнилої, як кажуть у селах, — вогкої і теплої.
Через кілька днів абат прийшов знову і в неясних виразах почав розмову про один з недостойних любовних зв’язків між людьми, які повинні були б бути бездоганними. Обов’язок тих, казав абат, хто знає про подібні речі, припинити їх всіма можливими способами. Потім він перейшов до високих тем, далі, узявши руку Жанни, почав благати її розкрити очі, зрозуміти й допомогти йому.
Тоді Жанна зрозуміла, але промовчала, охоплена жахом від думки про те, скільки сумного й болісного могло б статися в її спокійному тепер домі; і вона прикинулась, ніби не знає, про що хотів казати абат. Тоді він перестав вагатись і прямо сказав:
— Тяжкий обов’язок випав мені на долю, пані,— але інакше я не можу зробити. Обов’язок, покладений на мене, наказує мені не залишати вас у невіданні того, чому ви можете стати на перешкоді. Знайте ж, що чоловік ваш підтримує злочинний зв’язок з пані де Фурвіль.
Жанна схилила голову, покірна й безсила.
Кюре ж вів далі:
— Яких заходів маєте ви на увазі вжити?
— Що ви хочете, щоб я зробила? — пробелькотіла тоді вона.
— Щоб ви стали на перешкоді цій беззаконній пристрасті,— енергійно відповів він.