— Це, певно, в цьому році ваш Поль має вперше причащатися?
І Жанна, захоплена зненацька, відповіла:
— Так, пані.
Ці слова надали їй рішучості і, нічого не кажучи своєму батькові, вона попросила Лізон водити дитину на уроки катехізису.
Протягом місяця все йшло добре; але якось увечері Пуле повернувся з охриплим горлом. На другий день він почав кашляти. Стривожена мати розпитала його й довідалась, що абат вигнав його з церкви за погану поведінку, наказавши вийти за двері і чекати кінця уроку на притворі, де був протяг.
Вона залишила його вдома і почала сама викладати йому катехізис. Але абат Толбіак, незважаючи на благання Лізон, відмовився допустити його до причастя як недостатньо підготовленого.
Те ж саме повторилося і в наступному році. Тоді роздратований барон почав запевняти, що дитина не має потреби вірити в усі ці дурниці, в цей наївний символ перевтілення, щоб стати чесною людиною; і було вирішено виховувати хлопчика, як християнина, але без католицької обрядності, і коли він дійде повноліття, то буде вільний вибрати те, що йому буде більш до вподоби. %
Через деякий час Жанна зробила візит Брізвілям, але вони візита не віддали. Вона здивувалася, знаючи педантичну ввічливість сусідів, але маркіза де Кутельє гордовито пояснила їй причину цього.
Вважаючи себе, завдяки становищу свого чоловіка, його аристократичному походженню і великому багатству, начебто королевою нормандської аристократії, маркіза поводилась як справжня королева, говорила, що хотіла, була ласкавою чи суворою, залежно від обставин, висловлювала догану, напучувала або хвалила з усякої нагоди. Коли Жанна з’явилась до неї, вона після кількох холодних фраз промовила сухим тоном:
— Суспільство поділяється на два класи: людей, що вірять в Бога, і людей, що не вірять. Перші, навіть найпростіші, наші друзі, наша рівня; другі для нас — ніщо.
Жанна, відчувши напад, відповіла:
— Але ж хіба не можна вірити в Бога, не ходячи до церкви?
— Ні, пані,— відповіла маркіза, — ті, що вірять, ідуть молитись Богові до його церкви, як ходять до людей в їхній дім.
— Бог є всюди, пані,— заперечила вражена Жанна, — щодо мене, то я від щирого серця вірю в його доброту, але не чую його, коли деякі священики стають між ним і мною.
Маркіза підвелася:
— Священик несе прапор церкви, пані; кожен, хто не йде слідом за ним, іде проти нього і проти нас.
Жанна, вся тремтячи від хвилювання, теж підвелася:
— Ви, пані, вірите в Бога однієї партії, а я вірю в Бога всіх чесних людей.
Вона вклонилася й вийшла.
Селяни теж осуджували її за те, що вона не повела Пуле до першого причастя. Самі вони зовсім не ходили до церкви, зовсім не причащались або причащались тільки перед Великоднем, як велить церковний звичай; діти ж — інша річ; ніхто з них не наважився б виховувати дитину поза цим загальним законом, бо релігія лишається релігією.
Жанна добре бачила цей осуд і в душі обурювалася проти лицемірства, компромісів із совістю, рабського страху та підлості людей, що прикриваються машкарою благочестя.
Барон взявся керувати навчанням Поля і почав учити його латині. Мати просила: "Головне — не стомлюй його". Вона неспокійно блукала коло класної кімнати, бо батько заборонив їй входити туди, щоб вона не перебивала щохвилини заняття запитаннями: "Чи не змерзли твої нінжи, Пуле?", або: "Чи не болить у тебе голівка, Пуле?", або перепиняла вчителя: "Не примушуй його так багато говорити, в нього заболить горло".
Як тільки хлопчик звільнявся, він біг в садочок до матері й тітки. Вони щиро кохалися тепер у садівництві, і всі втрьох садили напровесні молоді деревця, сіяли насіння, проростання якого цілком їх захоплювало, обрізали сухе гілля, зрізали квітки для букетів.
Улюбленим заняттям підлітка було розведення салату. У нього було чотири великі грядки, де він дуже старанно вирощував латук, ромен, цикорій, дикі Петрові батоги, королівський салат — всі відомі сорти. Він копав грядки, поливав, полов, пересаджував з допомогою своїх "двох матерів", яких він примушував працювати, як наймичок. Вони цілими годинами простоювали навколішках поміж грядок, втикаючи коріння молодих рослин в ямки, які виконували з землі пальцем, забруднюючи руки і вбрання.
Пуле підростав, йому вже минуло п’ятнадцять років, і "східці" на одвірку у вітальні показували метр і п’ятдесят вісім сантиметрів. Але розумом він був дитина, неук, нерозвинене хлоп'я, випещене двома жінками і старим милим чоловіком, що віджив уже свій вік.
Якось увечері барон, нарешті, заговорив про колеж. Жанна зараз же почала ридати; збентежена тітка Лізон забилася в темний куток.
Мати говорила:
— Нащо йому стільки знати? Ми зробимо з нього поміщика, сільського дворянина. Він оброблятиме свої землі так само, як це робить багато дворян, житиме й постаріється щасливим у цьому будинку, де ми жили до нього, де ми помрем. Чого ж більш треба йому?
Але барон хитав головою:
— А що відповідатимеш ти, якщо він докорятиме тобі, коли йому буде двадцять п’ять років: "Я — ніщо, я не знаю нічого через тебе, через твій материнський егоїзм. Я почуваю себе нездатним до праці, нездатним стати чимось, а я ж не народився для непомітного, нікчемного і нудного життя, на яке засудила мене твоя сліпа любов".
А Жанна, все ще плачучи, благала свого сина:
— Скажи, Пуле, ти ніколи не докорятимеш мені за те, що я тебе надто любила?
І велика дитина здивовано обіцяла:
— Ні, мамо.
— Клянешся в цьому?
— Так, мамо.
— Ти хочеш залишитися тут, чи не так?
— Так, мамо.
Тоді барон рішуче й урочисто промовив:
— Жанно, ти не масш права вирішувати його долю. Робити так — нечесно і майже злочинно; ти жертвуєш своєю дитиною заради свого особистого щастя.
Вона затулила обличчя руками, почала ридати і крізь сльози говорила:
— Я була така нещасна… така нещасна! А тепер, коли я знайшла спокій коло нього, його забирають у мене… Що буде зо мною… зовсім самотньою… тепер?..
Батько підвівся, підійшов і сів коло неї, обнявши її:
— А я, Жанно?
Вона рвучко обняла руками його шию, міцно поцілувала і, все ще схлипуючи, насилу промовила:
— Так… Ти, мабуть, кажеш правду… татусю. Я була нерозумна, але я так странсдала. Нехай їде в колеж.