(2) Юнак {лат.).
(3) Могилу (лат.).
(4) Дивись, як гарно (лат.).
Я ще ніколи не чув цієї пісні, композиція якої так глибоко продумана, а сама вона така гармонійна й мелодійна, що її справедливо можна назвати чарівною і таємничою, її творець, наскільки я знаю, невідомий, одні — і таких багато — приписують цю пісню великому Генделеві, інші, навпаки, вважають, що вона існувала задовго до часів Генделя, бо, згідно з "Віттенберзькою хронікою", її співали, коли принц Гамлет ще був тільки фуксом. Та байдуже, хто її написав, але це великий, безсмертний твір, а особливо вражає в ній те, що вкомпововані в хор сольні партії дають співакам необмежений простір для прекрасних, невичерпних імпровізацій. Кілька таких імпровізацій, почутих тієї ночі, я свято зберіг у своїй пам'яті.
Коли хор скінчив, плямистий чорно-білий кіт заспівав:
Шпіц дзявчить, як в шаньку град,
Пудель гавка грубо.
Перший має ситий зад,
Другий ситі губи.
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді почав сірий:
Йде філістер, капелюх
Всім навстріч скидає,
А простий веселий зух
Клопоту не має.
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді жовтий:
Риба плаває в ріці,
Птах літає в небі,
Нам би крила і плавці
Скуштувати треба. [497]
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді білий:
Муркай, пирхай і нявчи,
Дряпать лиш негоже.
Та зачепить хтось — провчи,
Чемність не поможе.
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Тоді приятель Муцій:
Хоче мавпа нас, котів,
Всіх під себе стригти.
Нападай з усіх кутів —
Страху в нас ні крихти!
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Я сидів біля Муція, отже, тепер була моя черга виступати з соло. Всі досі проспівані імпровізації так відрізнялися від тих віршів, які я писав раніше, що мене охопив страх і тривога: чи не порушу я звучання композиції всього твору? Тому й вийшло, що коли хор скінчив, я ще мовчав. Хтось уже підняв чарку й вигукнув: "Pro poena!"(1) коли я, величезним зусиллям волі поборовши свої вагання, набрався духу й заспівав:
Ширше груди, вгору хвіст!
Геть, лихі собаки!
Ми філістерам на злість
Бурші-розбишаки!
Хор:
Ессе quam і т. д. і т. д.
Моя імпровізація викликала тривалі, нечувані оплески. Шляхетні юнаки з радощів кидались до мене, брали в лапи і пригортали до своїх схвильованих грудей. Отже, й тут у мені впізнали генія! Це була одна з найкращих хвилин у моєму житті. Потім на честь багатьох великих, славетних котів, насамперед тих, які, незважаючи на свою велич і славу, були далекі від філістерства, що вони довели словом і ділом, ми вигукнули полум'яне "ура!", після чого розійшлися. [498] Але пунш трохи затуманив мені голову, дахи немов хиталися перед моїми очима, і я насилу утримував рівновагу, користаючись хвостом, як акробати жердиною. Відданий Муцій, помітивши мій стан, допоміг мені і крізь слухове віконце щасливо довів додому.
(1) Провинну! (Лат.).
Голова в мене крутилася, як ніколи досі, я довго не міг
(А. м.) знав не гірше за прозірливу пані Бенцон, та що я саме сьогодні, якраз тепер отримаю від тебе, вірний друже, звістку, моє серце не передчувало. — Так сказав, приємно вражений, майстер Абрагам, коли впізнав руку Крейслера на отриманому листі. Він, не розпечатавши листа, замкнув його в шухляду письмового столу й подався в парк.
Майстер Абрагам уже багато років мав звичку по кілька годин або й по кілька днів не розпечатувати отриманих листів. "Якщо лист нецікавий, — казав він, — то байдуже, коли його прочитаєш, тепер чи згодом; якщо в ньому погана звістка, то я виграю ще кілька радісних чи принаймні спокійних годин; а якщо звістка приємна, то розважна людина може трохи й почекати, щоб раптова радість не забила їй памороки". Цю майстрову звичку, певна річ, треба засудити, бо людина, яка відкладає нечитаними листи, зовсім нездатна бути купцем чи писати політичні або літературні огляди; з цього також дуже добре видно, скільки всілякого лиха чигає на того, хто не здатен бути ні купцем, ні газетярем. А що стосується біографа, який пише ці рядки, то він анітрохи не вірить у стоїчну байдужість майстра Абрагама, а пояснює цю його звичку швидше нерішучістю чи навіть страхом перед таємницею, схованою в листі. Адже це велика, зовсім не схожа ні на яку іншу втіха — отримувати листи, тому нам приємні й особи, що з їхніх рук ми отримуємо цю втіху, а саме листоноші, як зауважив уже десь один дотеп— —ний письменник. Це, сказати б, такий собі милий самообман. Біограф пригадує, що коли він, ще бувши студентом, з тугою в серці довго й надаремне очікував листа від однієї любої йому особи, то слізно благав листоношу, щоб той якнайшвидше приніс йому листа з рідного міста, і за те обіцяв дати йому добру винагороду. Листоноша з хитрою міною взявся зробити все, що треба, й через кілька днів, коли справді надійшов лист, переможно вручив його, ніби тільки від нього залежало, дотримає він слова чи ні, і спокійно сховав до кишені гроші на пиво. Проте біограф, може, теж надто схильний до самообману, не знає, чи й ти, любий читачу, розпечатуєш листи з таким почуттям, як він, — з великою радістю, [499] але водночас і з дивним острахом, від якого в тебе аж серце колотиться, хоч навряд чи в листі є щось дуже важливе для тебе. Може, це те саме почуття, яке стискає нам груди, коли ми заглядаємо в пітьму свого майбутнього, і якраз тому, що досить легенько натиснути пальцями, щоб таємне стало відомим, та мить, коли ми розпечатуємо листа, і сповнює нас такою тривогою. І справді, скільки прекрасних надій поламано разом з тією фатальною печаткою, скільки чудових образів, які ми виплекали в своїй душі і які були втіленням наших палких бажань, обернулися в ніщо! Той аркуш паперу став ніби магічним закляттям, що висушило квітучий сад, де ми мріяли гуляти, і життя постало перед нами негостинною, понурою пустелею. Та коли й нам здається, що не завадить трохи набратися духу, перше ніж довірити таємницю, сховану в листі, легенькому натискові пальців, то, мабуть, можна виправдати й звичку майстра Абрагама, яку ми засуджували: зрештою, цю звичку засвоїв і сам біограф від тієї фатальної пори, коли майже кожен лист, що його він отримував, скидався на скриньку Пандори, з якої, тільки-но їі відчиниш, вилітали на світ божий тисячі нещасть і неприємностей. Хоч майстер Абрагам замкнув капельмейстерів лист у шухляду свого бюрка, чи письмового столу, і подався гуляти в парк, ласкавий читач усе-таки негайно взнає до слова, що в ньому було. Йоганнес Крейслер писав: