Здалеку почулася пісня — співав її дужий чоловічий голос. Вона лунала все ближче й ближче. Скоро я побачив ченця-бенедиктинця, що, йдучи вниз стежкою, співав латинський гімн. Неподалік від мене він зупинився, перестав співати, скинув крислатого бриля, витер хусточкою піт з лоба, озирнувся навколо і зник у заростях. Мені захотілось приєднатися до нього. Чернець був не просто дебелий, а таки гладкий, сонце припікало дедалі дужче, тож я подумав, що він, мабуть, шукає в холодку місця для відпочинку. Так воно й було, бо, зайшовши в зарості, я побачив, що велеб-ний отець розташувався на замшілому камені. Трохи вищий прискалок поряд із ним правив йому за стіл; він розстелив на ньому білу хустку, дістав із саков хліб та печену пташку й почав усе те всмак наминати. "Sed praeter omnia bibendum quid"(2), — сказав він сам до себе, дістав з кишені срібну чарку й налив у неї вина з обплетеної лозою пляшки. Він уже підніс чарку до уст, коли я підійшов до нього й сказав: — Слава Ісусу Христу!
(1) Прив'язаний до землі (лат.).
(2) Але спершу треба випити (лат.).
Тримаючи чарку біля рота, він підвів очі, і я миттю впізнав свого давнього, доброго приятеля з бенедиктинського [503] абатства у Канцгаймі, чесного отця Гілярія, регента хору.
— Навіки слава, — промурмотів отець Гілярій, витріщивши на мене очі.
Я відразу згадав про свою пов'язку, яка, мабуть, надавала мені дивного вигляду, і сказав:
— О мій любий, достойний друже Гілярію, не вважайте мене за якогось волоцюгу-індуса, що заблукав у наші краї, чи за селянина, що торохнувся головою об камінь, бо я не хто інший, як ваш приятель, капельмейстер Йоганнес Крейслер, і не хочу бути кимось іншим!
— Присягаюся святим Бенедиктом, — радісно вигукнув отець Гілярій, — я зразу пізнав вас, пречудовий композиторе і приємний друже, але per diem(1), скажіть мені, звідки ви йдете і що з вами сталося? А я думав, що ви in floribus(2) при дворі герцога!
Я, не маніжачись, коротко розповів отцеві Гілярію про все, що зі мною трапилось, про те, як я був змушений увігнати шпагу в того, хто надумав зробити з мене ціль і вчитись на мені стріляти, і про те, що той стрілець був, мабуть, італійським княжичем, якого звали Гектор, як багатьох достойних мисливських собак.
— Що мені тепер робити? Повернутися в Зіггартсвай-лер чи... порадьте мені, отче Гілярію!
Так я закінчив свою розповідь. Отець Гілярій, що докинув не одне "Гм!", "Он як!", "Ох!", "Святий Бенедикте!" до мого оповідання, тепер опустив очі додолу, промурмотів: "Bibamus!"(3) — і одним духом вихилив срібну чарку.
Потім він засміявся й сказав:
— Далебі, капельмейстере, найкраща рада, яку я тим часом можу вам дати, це гарненько сісти отут і поснідати зі мною. Я можу запропонувати вам ось цих куріпок, яких щойно вчора настріляв наш шановний брат Макарій, що, як ви знаєте, ні в чому не дає маху, тільки в респонзоріях, а коли скуштуєте приправленого травами оцту, яким ці пташки скроплені, то подякуєте за турботи братові Євсебієві, що сам спік їх з любові до мене. А що стосується вина, то воно варте того, щоб змочити горло капельмейстерові-втікачеві. Справжній боксбойгель, carissime(4) Йоганнесе, справжній [504] боксбойтель із притулку святого Йоанна у Вюрцбурзі, який ми, недостойні слуги божі, отримуємо завжди найкращої якості. Ergo bibamus!"(5)
(1) Ради світла (лат.) — евфемізм до per deum (лат.— ради бога).
(2) Процвітаєте (лат.).
(3) Вип'ємо! (Лат.)
(4) Найдорожчий (лат.).
(5) Отже, вип'ємо! (Лат.)
На цьому слові він налив чарку по самі вінця й подав мені. Мене не треба було довго припрошувати, я випив і поїв, як людина, що добре зголодніла.
Отець Гілярій вибрав гарне місце для сніданку. Густі березові зарості оточували невеличку галявинку, всіяну квітками, а кришталево чистий лісовий струмок, що жебонів серед каміння, ще й додавав приємної прохолоди. Відлюдний затишок цієї місцини сповнював моє серце вдоволенням і спокоєм, і, поки отець Гілярій розповідав мені про все, що за цей час сталося в монастирі, не забуваючи присмачувати розповідь своїми звичайними примовками й чарівною кухонною латиною, я слухав голоси лісу й струмка, що втішали мене своїми мелодіями.
Отець Гілярій, мабуть, подумав, що я тяжко переживаю свою недавню пригоду і тому не озиваюсь до нього.
— Не занепадайте духом, — мовив він, знов подаючи мені повну чарку, — не занепадайте духом, капельмейстере! Ви пролили кров, це правда, а проливати кров гріх, але distinguendum est inter et inter(1). Кожному своє життя найдорожче, в кожного воно одне. Ви захищали своє життя, а цього, як переконливо доведено, церква зовсім не забороняє, і ні наш велебний пан абат, ні якийсь інший слуга божий не відмовиться відпустити вам гріхи, хоч ви й ненароком проткнули княжі тельбухи. Ergo bibamus! Vir sapiens non te abhorrebit, domine!(2). Але, дорогий Крейслере, якщо ви повернетесь до Зіггартсвайлера, вас почнуть марудно випитувати, cur, quomodo, quando, ubi(3), а якщо ви звинуватите княжича в нападі з метою вбивства, то чи повірять вам? Ibi jacet lepus in pipere!(4). От бачите, капельмейстере, яку... але bibendum quid(5). — Він випив налиту по вінця чарку й повів далі: — Атож, бачите, капельмейстере, яку добру пораду підказав мені боксбойтель. Знайте ж, що я оце йду в монастир Усіх святих, щоб дістати у їхнього регента якихось нот до найближчих свят. Я вже двічі або й тричі перегорнув [505] свої шухляди, усе там старе й набридле, а та музика, що ви написали, як були в нашому абатстві... о так, вона дуже гарна й нова, проте... не ображайтесь на мене, капельмейстере, вона скомпонована так химерно, що не можна ні на мить відвести погляду від партитури. Тільки-но кинеш оком за ґратки на якусь гарну дівку внизу, як уже проґавиш паузу або ще щось, зіб'єшся з такту, і все летить шкереберть... Бум, — і вже не те, тра-ля-ля, — молотить брат Якоб по клавішах органу. Ad patibulum cum illis(6) за таку гру! Отже, я міг би... але bibamus!
(1) Треба відрізняти одне від одного (лат.).
(2) Отже, вип'ємо! Розважна людина не знехтує тебе, пане! (Лат.)
(3) Чому, як, коли, де (лат.).
(4) Ось у чім річ! (Лат.)