От копі збігли з спадистого пригорка й вибігли на широку греблю. Коло питля стоять валки возів, навантажених білими мішками з питльованим борошном. На двох ґанках питля на лавках сидять мірошники та євреї, обсипані обметицею, з білими щоками та губами, з білими бровами та бородами, в білих брилях та ніби побілених жупанах. Декотрі мірошники вештаються по греблі. І покрівля на питлі біла, і вікна, і усі карнизи, і обидва ґанки білі, обсипані обметицею, і мішки на возах з борошном білі. І ця уся біляста картина засипана й неначе залита білим срібним світом сонця. І білі мельники, і білі євреї з білими бородами та бровами були облиті білою імлою й манячіли та ворушились перед моїми очима оддалік, неначе вироблені з білого павутиння, ніби серед дня з темних дверей темного питля без сорому виступила на світ божий усяка біляста та попіляста мара.
Василь спинив коні недалечко од мосту над спустом. Йому схотілось пити. Він устав і побіг до криниці, що було видно нижче од спуста під вербами в холодку. Я сидів і задивився на ставок, на білих людей, ніби вироблених з туману, на чорних циганчат, що хлюпались нанизу в воді й лазили по березі між камінням, наче чорні раки десь глибоко на дні, на дрімаючу череду під вербами, на сполоханих гусей. Я задивився, задумався й забув про сумні Василеві оповідання. Мені знов стало весело на душі. Оригінальні картини рідного краю одібрали од мене сумні думи й викишкали їх з моєї душі.
Василь вернувся, і ми швиденько перебігли греблю й покатали битим шляхом між двома окопами. Ставок зник, долина зникла в одну мить, наче хтось показав мені чудову оригінальну картину великого майстра, повеселив мої очі й швидко сховав її, заслонивши завісою. Пішла дорога проста, рівна, як стріла, одноманітна. Думи мої знов заворушились в душі. І знов ніби стояв перед моїми очима Василів батько, мов живий. Я ніби тепер бачив його на свої очі, бачив, як він вернувся з панського двору додому, втративши землю й грунт, вернувся з болячею душею, з обидою й великим горем на серці, як розказував про те своє горе жінці, як жінка зблідла, остовпіла од горя, як поприбігали сусіди. Я ніби бачив, як старий батько ходить по садку й ламає з горя руки, а мати сидить на призьбі й заливається слізьми. Я ніби бачив перед собою й самого Василя, маленького хлопця, засмученого тими слізьми…
І мої думки чогось навратливо й уперто вертались усе назад, до Василевої хати, до його поетичної оселі, до пишної левади та долини з кучерявими вербами та високими тополями… Я знов ніби побачив ту розложисту долину.
А з тієї долини мені все вчувався плач безщасних, безталанних. Я ніби чув на свої вуха, як у тій долині між садками та вербами скрізь голосили обезталанені матері, плакали батьки, неначе там одразу схопилась морова пошесть і понесла смерть по долині. І ті давні смутні картини настирливо, сліпцем налазили на очі, сновигали перед моїми очима, переплутувались з тими мальовничими картинами, котрі тільки що мигнули передо мною в срібному тумані срібного дня. І знов стало в мене важко на душі, а на серце впав жаль. Настирливі сумні почування не давали мені спокою, неначе злодії викрадали в мене веселість, виганяли радість з моєї душі, неначе люті закатовані вороги накупились мучити мою душу серед розкоші рідного краю, в ясний радісний день мого приїзду на Україну.
Незабаром ми звернули з великого трахту набік, на малий шлях і зараз виїхали на високе взгір'я. Передо мною розгорнулась широка долина річки Раставиці: розгорнулись розкидані в безладді на широкому просторі горби, пригорки, сугорби, розлогі переярки, скільки можна було засягти оком на усі боки. Яка широчінь! Яка далеч! Який широкий небокруг над землею! А яка пишнота, яка розкіш на полях! І пригорки, й переярки, і широкі долини, — усе вкрите житами, пшеницями, просами, буряками. Скрізь зелено, куди не кинь оком. Тільки подекуди смугами біліють гречки, ніби на зелений простір випав полосами свіжий сніг. Які здоровецькі колоски! І яка їх сила! Як їх густо та рясно! Колосок черкається об колосок. Колоски ніби лізуть з розлогих переярків на горби, на взгір'я, суспіль чіпляються одні за другі остюками, неначе піша сарана вкрила землю суспіль, неначе рої бджіл суспіль обсіли поле так, що й землі не знать. В долинах по Раставиці та Росі ніби тонуть в садках та вербах здорові села, ніби потонули в срібній імлі на самісіньке дно. А там далеко, далеко на горбах, на горах за Россю мріють дубові ліси та переліски, мріють білі церкви, панські фольварки та токи в тополях.
Срібна імла заливає усей вигляд од краю до краю. Сонце горить на небі срібним світом. Смуги гречок блищать на сонці, неначе лиснючий атлас, аж в очі ріжуть. Саме марево над полями стало біле, срібне, дрижало білим сяєвом, неначе сипався й дрижав білий порох. Далекі ліси, тополі, токи, білі церкви на горах, облиті білим маревом, ніби розпливались в неомежованих, в неясних лініях та обвідках, ніби й вони ворушились попід ворушливим маревом, як ворушаться під текучою водою в річці на дні водяні рослини, латаття та куширі, приймали фантастичні форми міражу й були більше схожі на міраж, ніж на дійсні ліси, церкви та тополі.
Яка розкіш! Який солодкий запашний польовий дух од житів та гречок! Тихо, тихо, ні найменшого подиху вітру. І небо й земля ніби куняли, затаїлись й очамріли од краси та тиші, сподіваючись чогось страшного в натурі. Я замилувався тією оригінальною картиною, схожою на ману. Знов злинула радість на моє серце веселою ластівкою. От і рідний край, пишний, в срібному сяєві, як міраж.
Але живий свідок великої історичної неправди обернувся й заговорив до мене. Я вловив блиск його очей, почув його голос. Його дзвінкий голос ніби збудив мене. Я ніби прокинувся й опам'ятався… І мені знов стало чогось жаль. В солодкому повітрі ніби стало тхнути гірким духом полиню. У мертвій тиші мені почали вчуватись сумні похоронні пісні на похороні живцем похованих людей. І милі мрійні картини рідного краю вже мене не звеселяли. Знов заворушились сумні думки й попливли одна за другою, як осіннє листя по воді. І я незчувся, як ніби побачив цього живого свідка людської кривди не з батогом в руках на козлах, а в художницькій академії з пензлем у руці попліч з його земляком Сошенком, побачив його як освіченого наукою просвітника цього темного закутка України, з палким словом науки й правди в устах… От я в думках веду його через школи, перебуваю з ним усю течію його просвітнього розвитку, сповнюю його розум високими втямками добра й правди, високими ідеями, уявляю собі його суспільським діячем на Україні… хоч я знаю добре, що і він, і десятки й сотні тисяч таких, як він, на Україні вже давно живцем поховані, закидані землею рукою магнатів; знаю, що ті, котрі закопали їх в сиру землю, не допоможуть їм вийти на світ божий, що дорогі вловчі пси давніх магнатів висмоктали з їх кров до останньої краплі, як з тих волів, зарізаних на поживок псярні.