Моряк
Аякже, пане. Тільки я боюсь,
Що ми пристали у недобрий час,
Бо небо нам віщує бурю, наче
Боги на нас розгнівались і люто
Згори пильнують.
Антіґон
Хай здійсниться їхня
Священна воля! Йди на корабель,
А я тебе покличу за хвилину.
Моряк
Покваптеся й не йдіть у глиб країни,
Бо може скоро злива розпочатись,
Та й диких звірів, кажуть, тут чимало.
Антіґон
Іди собі, піду я за тобою.
Моряк
Я радий, що збулися ми турбот.
(Виходить)
Антіґон
Дитя нещасне, чув я, хоч не вірив,
Що душі мертвих можуть нам являтись.
Як правда це — твоя покійна мати
Явилася мені цієї ночі,
Бо ще ніколи сон такий подібний
Не був до дійсності. До мене жінка
Ішла з похиленою головою...
Вмістилища скорботи ще не бачив
Прекрасного такого. Вся у білім
До мене, наче святість, підійшла,
Вклонилась тричі — і хотіла вже
Заговорити, тільки очі враз
Перетворились на джерела сліз.
Та, поборовши врешті хвилювання,
Вона сказала: "Добрий Антіґоне,
Тобі супроти волі люта доля
Велить моє нещасне немовлятко
Звести зі світу. Не ламай присяги:
В Богемії пустельних місць чимало,
Де можеш плачучи його лишити
Так само у сльозах. Моя дитина
Лишиться там, і я її утрачу.
Тому назви Утратою дитя.
За те, що наш король тебе примусив
Вчинити так жорстоко, не побачиш
Дружини більше". І з гірким риданням
Вона в повітрі наче розчинилась.
Спочатку я злякавсь, а трохи згодом
Збагнув, що то не сон, а щира правда.
Безглузді сни усі, а цей мене
Враз полонив. Я певен: Герміона
Померла, Аполлон велить, оскільки
Це справді Поліксенове дитя,
Його лишити в батьковому краї,
Щоб вижило чи вмерло. Ах, живи,
Маленький пуп'янку.
(Кладе немовля, а біля нього — сувій пергаменту)
Лежи отут,
А тут написано усе про тебе.
(Кладе скриньку)
Аби тебе поставити на ніжки,
Ця дещиця залишиться для тебе.
От-от зірветься буря. Безталанне,
Ти за провину матері своєї
Приречене тепер поневірятись!
Я плакати не вмію, тільки серце
Кривавиться мені. Яке прокляття
Мене примусило все це зробити?
Бо заприсягся королю! Прощай!
В очах темніє. Ох, тверду колиску
Ти матимеш. Ніколи я не бачив,
Щоб небо почорніло так удень.
Звірячий рев! На корабель хутчій!
Женеться... я пропав навіки!
(Переслідуваний ведмедем, виходить)
Входить старий пастух.
Пастух
Я так міркую, що краще було б, якби між десятьма й двадцятьма трьома роками та не було б нічого, або ще краще, якби всю молодість можна було проспати, бо в цей час тільки й роблять, що надимають животи дівкам, насміхаються над старими, крадуть та б'ються... По-слухай-но мене! Якому дурневі спало б на думку полювати під таку погоду, крім отих запальних голів десь у дев'ятнадцять — двадцять два роки? Наполохали двох моїх найкращих овечок, ті десь забігли, і я боюся, що вовк знайде їх швидше, ніж господар. Коли їх десь і знайдеш, то хіба на березі моря — скубуть собі плющ. Поможи мені, боже, знайти їх!
(Помічає немовля)
Що ж, на здоров'я їм!.. Але що я тут бачу! Милостивий боже, це ж дитинка! Маленька, ще й гарненька! Чиє ж воно: боже чи людське? Справді, гарне дитя. Але я певен, що тут замішався чийсь гріх. Я не дуже письменний, а проте тут наче написано, ще й великими літера-ми, що якась пані согрішила. Де б вона не слугувала собою, — чи десь на сходах, чи на скрині, чи в дверях, певно, їй там було тепліше, ніж тобі отут, бідненьке! Заберу я його до себе, а то ще пропаде. Та й син мій от-от з'явиться: це ж він гукав щойно. Гей! Гей!
Блазень
Агов! Агов!
Пастух
А, ти вже тут? Хочеш побачити щось, про що розповідатимуть, навіть коли ти гнитимеш у землі?
Входить блазень.*
Що тобі, хлопче?
Блазень
О, я бачив два такі видовища,— одне на землі, друге на морі. Але нема чого розводитися про море, бо гляньте, що робиться на не-бі. Між ним і землею не просунути й шила.
Пастух
Та що ж там сталося, хлопче?
Блазень
Якби ви змогли побачити, як море гнівається, як воно розходи-лось, як воно кидається на берег! Та не це головне. О, бідні люди, як же вони кричали, як гукали "Рятуйте!". Їх то видно було, то не видно. То корабель, здавалося, ось-ось проб'є щоглою місяць, а за хвилину по тому його цілком укрило шумовиння та бризки, неначе корок, ки-нутий у бочку. А потім я побачив, як на суходолі ведмідь викручував чоловікові лопатку, а він гукав мене на допомогу й кричав, що зветь-ся Антіґоном і що він дворянин. Та покінчімо вже з кораблем — тре-ба було бачити, як море його поглинуло, та як же вони волали перед тим, бідахи, а море знущалося з них, і як той нещасний дворянин ре-вів, коли ведмідь над ним збиткувався, і як вони обидва ревли, ще го-лосніше за море та бурю!
Пастух
Спаси й заступи! Коли ж це було, хлопче?
Блазень
Та оце щойно! Відтоді я ще й оком не змигнув. Ті ще не захоло-ли під водою, а ведмідь іще не доснідав тим дворянином. Те все ще не скінчилося!
Пастух
Був би я поруч, я б допоміг старому.
Блазень
Чому вас не було біля корабля, щоб допомогти йому? Але ваше добросердя не мало б на що спертися.
Пастух
Сумні діла, дуже сумні! Але глянь-но сюди, хлопче, нехай тебе бог благословить. Ти бачив людей, що вмирали, а я натрапив на не-мовля, яке щойно народилось. Ось кого ти маєш побачити! Глянь, хрещальне вбрання просто для дитини з палацу. А це ти бачив?
(Показує на скриньку)
Візьми, хлопче, візьми й розкрий. Ану, погляньмо: колись мені на-пророчено, ніби феї дадуть мені багатство. Оцю дитину вкрали й під-кинули феї. Відкрий-но скриньку. Що там усередині, хлопче?
Блазень
(відкриваючи скриньку)
Ваша старість купатиметься в золоті! Якщо гріхи молодості вже вам простилися, то можете грішити знову на здоров'я! Тут золото, самісіньке щире золото.
Пастух
Ясно, це золото фей, мій хлопче. Збери його докупи й добре тримай. Додому навпрошки! Нам таки всміхнулась доля, і, щоб не втратити свого щастя, треба язика за зубами тримати.* Залишмо овець і мерщій навпрошки додому.