Пастух
Боже мій!
Поліксен
Твою красу різками розкривавлять
І зроблять гідною твоїх підлот!
Ти, дурнику, ніколи не побачиш
Цієї ляльки. Хай почую я,
Що ти за нею плачеш — знай: позбавлю
Тебе я спадку й викреслю ім'я
Твоє із роду, що його прабатьком
Був сам Девкаліон. Тепер іди
За мною до палацу. Ти ж, хоча
До тебе, дурню, маю я відразу,
Не будеш нині скараний на смерть.
Ти, чарівнице, гідна пастуха —
Ба навіть і оцей, хто недостойним
Перед тобою показав себе,
Коли б тут наша честь не замішалась,
Для тебе він занадто б гарний був.
Якщо ти принцові колись іще
Та розчахнеш свої сільські ворота,
Як обручем обіймів ти його
Замкнеш хоч раз, — я вигадаю смерть
Із муками жахливими такими,
Як ніжне тіло це.
(Виходить)
Утрата
Усе пропало!
Але я не боюся. Раз чи двічі
Я поривалася йому сказати:
Те саме сонце осяває нас,
Освітлює палац і нашу хижку,
Не закриваючи свого обличчя.
(До Флорізеля)
Чи не волієте піти від нас?
Я вам сказала, що воно так буде.
Тож потурбуйтеся про себе нині.
А я, від сну пробуджена, не буду
Вже більше королевою у ньому —
Лиш буду плакати й доїти вівці.
Камілло
Скажи що-небудь перед смертю, діду.
Пастух
Не можу я ні мовити, ні мислить.
Не смію навіть знати те, що знаю.
(До Флорізеля)
Знедолили старого ви, о пане.
Вісімдесят і три вже роки маю
Й зійти в могилу сподівався в мирі,
Спочити в батьківському ліжку тихо,
Лягти у землю поряд із кістками
Моїх батьків. А нині кат мене
Загорне в саван, закопає, й жоден
Священик на труну мою не кине
Землі ні жменьки.
(До Утрати)
Ну, а ти, нещасна,
Що знала: королевич він, — навіщо
Із ним наважилася заручитись?!
Щасливий був би я, якби помер
За хвилю перед тим.
(Виходить)
Флорізель
Чому на мене
Так дивитеся ви? Мені не страшно,
А тільки сумно. Це лише затримка.
Я буду завжди тим, ким досі був,
Собою керувати не дозволю.
Що більше пригинатимуть мене,
То більшатиме опір.
Камілло
Пане мій,
Не гірш за мене знаєте ви батька.
Він слухати вас зараз не захоче,
Та вам таке й на думку не спадає,
Гадаю я. Боюся, що сьогодні
Він бачити не схоче вас. Заждіть,
Хай угамується монарший гнів.
Флорізель
Не мав я наміру іти до нього,
А ви — Камілло, певно?
Камілло
Так, мій пане.
Утрата
Так часто я казала вам, що честь
Моя несплямленою доти буде,
Допоки не дізнаються!
Флорізель
Ніщо
Її не заплямує, поки я
Присяги не зламав. Тоді природа
Зруйнує береги Землі й у хвилях
Усе живе потопить. Сміливіше
Дивись вперед! Мені не дати спадку
Ти можеш, батьку, та моє багатство —
Моя кохана.
Камілло
Зважте все, мій пане!
Флорізель
Все зважив я на терезах любові.
Якщо мій розум служить їй, то я
Чиню розумно. А якщо не служить,
То я віддам безумству перевагу.
Камілло
Це — відчай, пане.
Флорізель
Може, й так, нехай.
Але присяги не зламаю я,
Не заплямую честі. Знай, Камілло,
Що ні Богемія, ні пишна розкіш
Палацу, ані все, що бачить сонце,
І що земля таїть в глибоких надрах,
І що моря ховають в темних водах,—
Ніщо мене відмовитись не змусить
Від любої. Тому прошу я вас,
Бо завжди вас мій батько мав за друга:
Коли він несподівано відчує
Мою відсутність (бо тепер, гадаю,
Він вирішив не бачити мене
Ніколи більше), спробуйте згасити
Гнів батьків мудрістю своїх порад.
А я із долею своєю разом
Боротимуся за майбутнє. Ви ж
Скажіть йому, що відведу на берег
Я ту, кого мені заборонив
Він бачити, і що стоїть у мене
На кітві корабель, хоча й не думав
Ним скористатись для мети такої.
Куди я попрямую, вам про те
Не варто знати.
Камілло
Хай ваш розум, пане,
Відкритим буде більше для порад
Або міцнішим для майбутніх планів.
Флорізель
Послухай-но,
(Відводить її вбік)
Утрато.
(До Камілло)
Повернуся
Я зараз.
Камілло
Ні, його переконати
Не можна. Вирішив він утекти.
Яке ж було б для мене щастя в тому,
Щоб скористатися з його від'їзду,
Від нього відвернути небезпеку,
Засвідчити йому мою любов
І знов побачити мою вітчизну,
Сіцілію кохану, й короля,
Нещасного володаря мого!
Флорізель
Кажи тепер, що хочеш, мій Камілло,
Під тягарем турбот, боюсь, я став
Неввічливим.
Камілло
Мій пане, я гадаю,
Про скромні послуги мої ви чули,
Що батькові я вашому зробив?
Флорізель
Йому ви благородно послужили,
І батько, як про вчинки ваші мовить,
Улюбленої мов співає пісні.
Про гідну дбає він винагороду
Всіх ваших послуг.
Камілло
Отже, пане мій,
Ви певні, що люблю я короля
1, зрозуміло, всіх йому близьких,
Найперше ж — вас. Тепер я хочу вам,
Якщо ваш задум справді вже дозрів,
Порадити змінити дещо в ньому,
І я тоді, заприсягнувшись честю,
Вам місце підкажу, де гідну зустріч
Ви знайдете. Із вами буде там
Кохана ваша, — я чудово бачу,
Що тільки смерть (рятуй від неї, небо!)
Могла б вас роз'єднати. З нею ви
Одружитесь, — а я тим часом тут
Зусилля докладатиму свої —
І батько ваш замінить врешті гнів
На ласку.
Флорізель
Розкажи мені, Камілло,
Як може статись чудо це? Тоді
Я визнаю твою надлюдську мудрість
І звірюся на тебе.
Камілло
Ви про те
Вже думали, куди податись вам?
Флорізель
Ще ні. Так несподівано все сталось,
Що враз безумний задум цей родився,
І ми рабами випадку назвали
Себе. Метеликами в лютій бурі.
Камілло
Послухайте ж мене. Якщо й тепер
Ви думки не змінили, то тікайте
Аж на Сіцілію і до Леонта
З прекрасною принцесою підіть
(Бо знаю, що принцеса буде з неї),
Її вбрання нехай достойне буде
Тієї, хто із вами ділить ложе.
Я певен, він розкриє вам обійми,
В сльозах благаючи у вас прощення,
Мов це не ви, а батько ваш. І руки
Принцесині він буде цілувати
І прожене усі чуття недобрі,
А доброта його зростати буде
Скоріш за думку чи за часу лет.