— Ану, швидше там! Дивіться, плентається... І, майже наспівуючи, розчиняє двері й ввіходить в високі з колонами, килимами, таблицями сіни.
Тут тихо, строго та велично, як в предверії гробниці.
Перед нами стоїть в довгій лівреї благообразно-суворий, сивий швейцар і холодно питає:
— Що треба?
Але Зіні все те й за вухом не свербить.
— Губернатора треба бачити, — недбало кидає вона й шукає очима вішалку, де б могла повісити своє пальто.
— Їх превосходительство не приймають.
— Що??
Вона озирається, високо підніма брови й здивованими очима дивиться на його. Вона здивована, але здивована з смішком в очах, з смішком людини, яка знає, що дивуватись нічого, бо то єсть неправда, а буде так, як вона собі знає.
— Їх превосходительства немає дома... — ще холодніше промовляє швейцар.
— Хіба? — весело дивується вона й скидає пальто. Дає його мені й повертається до швейцара: — Ви певні в тому? Кумедно! Але того не може бути, ви помиляєтесь. Він напевне дома. Напевне. Підіть, будь ласка, скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Він знає. Дуже-дуже треба бачити.
Швейцар строго дивиться на неї й на мене. Але я твердо витримую його погляд, — мені навіть жаль його трошки, жаль його строгої поважності і довгої лівреї.
— Я ж вам виразно кажу, що їх превосходительство не приймають зараз, — з натиском говорить він до Зіни. Але Зіна весело-нетерпляче поводить плечима.
— Ах, боже мій! "Приймають, не приймають". Ви підіть скажіть, що прийшла Зінаїда Сокоринська. Розумієте: Зінаїда Сокоринська. От і все. Ну, швидше, швидше... А то піду сама без вас, вам же гірше буде. Чудак ви!
Швейцар обурюється, дивується, сперечається, але кінець кінцем якось непомітно від її упевненого сміху губить свою строгу поважність і нерішуче йде до губернаторських покоїв.
Нас приймають. Зіна балакає, слухає, дивується і сміється. І видно, що вона рішуче не вірить у те, чому дивується, та ще й знає, що то неправда і буде так, як вона знає.
— Але ж у вашого нареченого витрушено бомби! За це — каторга. Ми не можемо таких злочинців випускати на поруки! — розводить руками губернатор.
— Каторга?? — страшенно дивується Зіна. Але за тим дивуванням пробивається щось таке лукаве й певне, що губернаторові стає якось сумнівно і здається, що каторга — це, справді, вже занадто...
— Але, во всякому разі, я тут нічого не можу помогти вам! — ще ширше й безнадійніше розводить він руками.
Але я про себе посміхаюсь.
Сміється й Зіна, і зеленкуваті очі її, як дивний кришталь, блискають при поворотах усякими кольорами.
І розмова кінчається тим, що сильний мира перестає вірити в свою силу, у велику злочинність Зіниного нареченого і схиляється до того, що коли другий сильний мира нічого не матиме проти, то й він не буде перечити випуску нареченого на поруки.
Зіна сміється, прощається й виходить. Я за нею, мовчазний і зайвий.
Сильний мира з приємною очумілістю дивиться нам услід.
От, самі бачите, до чого зводилась моя роля! Але що я міг Зробити, коли ця дівчина була утворена цілком інакше, ніж я, а я сам попав у такий момент, коли чоловік сам собі дивується?
Але це ж не все.
Наша біганина в результаті дала те, що Зіні треба було тільки поїхати ще у сусідній губернський город, взяти у якогось ще більш сильного мира посвідчення, що він нічого не має проти визволення Антипа, і Антип виходить на поруки.
Ну, думав я, слава богу, я також визволяюсь.
Але, маєте! Вийшовши від того передостаннього вершителя долі Антипової, Зіна весело заявила:
— Ну, так! Значить, ми завтра ввечері їдемо в X...
І енергічно, смакуючи майбутню поїздку, прицокнула пальцями.
А мені аж серце тьохнуло. Я мусив прокашлятись:
— Цебто, хто це ми?
Вона здивовано глянула на мене:
— Ну, звичайно, не прокурор судебної палати та я, а ваша милість і я.
Ну, тут терпець мій увірвався.
— Але ж чекайте! — аж зупинився я. — Що ж я маю до того? Навіщо я здався ще там?!
Вона ще більше здивувалась, а очі... — ах, хай їм біс! — ті очі лукаво-лукаво сміялись. Зелені, сірі, карі, усі кольори разом. І ні крихти не вірили в моє обурення, в моє серйозне відношення до моїх же власних слів.
Але я твердо рішив ні за що не піддаватись:
— Ні, ні! Як собі знаєте, а я не можу їхати. У мене, знаєте, робота... Я й так уже той... уже запустив безбожно... Та й чого я маю їхати? Ні, я не розумію: ви така енергійна... смілива дівчина, а не можете обійтись без няньки мужчини... Фе! Сором!
Якби це на іншу, то вона б розсердилась, надула губи, ну, почала б хоч холодним, байдужим тоном виясняти мені, що я в цих справах суджу, як міщанин і вузький формаліст; а вона того нічого. Пильно, з легким тріпотінням губ від сміху, мовчки подивилась в моє серйозне лице, потім несподівано схопила його в свої маленькі долоні, провела ними од вух по щоках і, нахиливши свої губи під самий ніс мені, дзвінко-радісно засміялась. І цена на вулиці, на тротуарі, під цікавими поглядами прохожих! Потім схопила під руку й весело потягнула вперед. Розмова, мовляв, скінчена.
Ну, що я мав робити? Узяти й розцілувати її тут же, на тротуарі? Але що б мені помоглось з того?
На другий день після обіду вона прийшла до мене дуже весела та бадьора.
Ще з порога закричала:
— Уявіть собі, мамалиґо (вона так звала мене в найкращі хвилини своїх настроїв), була тільки що у Антипа, і він мені заявив голодовку. Мені! Ну? Як вам це подобається! Коли я його не випустю через три дні на волю, він починає голодувати. Ха-ха-ха! Сказав, що буде голодувати до смерті. Значить, йому два-три дні зосталось жити.
І разом з нею сміялось її положене золотистими, хвилями волосся. І хотілось підняти голову догори і і шукати в небі плаваючих шулік. Про голодовку ж смішно було навіть думати. При чому тут голодовка, смерть, туга, коли є цей сміх, а за сміхом те лукаве, непохитне і таємне?!
Я теж посміхнувся.
— Комік! — стиснула вона плечима.
Потім стала рахувати, скільки часу забере дорога туди, там і назад. Виходило не більше трьох днів. Далі виходив на волю Антип.
І очі її якось так прижмурились, потемніли, замерли від напливу чогось великого, що хотілось здорово вилаять того бестію Антипа. А на душі стало і ніжно, і смутно, і думалось про те, що люди мають різне щастя.