— Раскольников, студент, був у вас місяць тому,— поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.
— Пам´ятаю, голубе, дуже добре пам´ятаю, що ви були,— виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.
— Так-от... знову, в тій самій справі...— говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.
"А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив",— подумав він з неприємним почуттям.
Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:
— Пройдіть, голубе мій.
Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. "І тоді, виходить, сонце світитиме так само!.." — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам´ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках,— от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі і підлога аж блищали. "Лизаветина робота",— подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. "Це в лютих і старих удовиць буває така чистота",— і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.
— Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.
— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.
— Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.
— Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.
— А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.
— А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?
— Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого либонь не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.
— Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.
— Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.
— Півтора карбованця! — скрикнув юнак.
— Як хочете.— І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.
— Давайте! — сказав він грубо.
Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. "Мабуть, верхню шухляду,— роздумував він,— Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Всі на одній в´язці на сталевому кільці... І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода... Значить, є ще якась шкатулка або скринька... Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі... А втім, яка підлота усе це..."
Стара повернулася.
— Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить з вас п´ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть.
— Як! То тепер уже карбованець п´ятнадцять копійок!
— Еге ж.
Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти,´немовби ііце хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме...
— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу...— Він збентежився і замовк.
— Ну тоді й будемо говорити, голубе.
— Прощайте... А ви все дома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.
— А вам яке до неї, голубе, діло?
— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощайте, Альоно Іванівно!
Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимось зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:
О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! — додав він рішуче.— І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць..."
Але він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвилювання. Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітись від своєї туги. Він ішов по тротуару, наче п´яний, не помічаючи прохожих і наштовхуючись на них, і опам´ятався вже аж на іншій вулиці. Оглядівшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку вхід був з тротуару по сходах вниз, у підвальний поверх. З дверей, саме в ту мить, виходили двоє п´яних і, один одного підтримуючи і лаючи, вибиралися на вулицю. Довго не думаючи, Раскольников зразу ж спустився вниз. Ніколи досі не ходив він у пивниці, але тепер у нього наморочилося в голові, і до того ж мучила пекуча спрага. Йому захотілося випити холодного пива, тим більше, що раптову слабість свою він пояснював і тим, що був голодний. Він сів у темному і брудному кутку коло липкого столика, замовив пива і жадібно випив першу склянку. Відразу ж усе одлягло, і думки його проясніли. "Все це дурниці,— сказав він з надією,— і нічого тут було бентежитись! Просто фізичний розлад. Одна тільки склянка пива, шматок сухаря — і от за якусь мить міцніє розум, яснішає думка, укріплюються наміри! Тьху, як все це гидко..." Та, незважаючи на цей презирливий плювок, він вже був веселий, неначе раптом звільнившись від якогось жахливого тягаря, і дружелюбно окинув очима присутніх. Але навіть і в ту мить він невиразно передчував, що вся ця сприйнятливість до кращого була теж хворобливою.