— Ну, ні, докази ж одначе існують.
— Та я не про докази тепер, а про запитання, про те, як вони завдання своє розуміють! Ну, та чорт!..,Ну, то насідали, насідали на нього, тиснули, тиснули, ну й признався: "Не на панелі, мовляв, знайшов, а у фа_ тері знайшов, в якій ми з Дмитром працювали".— "Яким же чином?" — "А таким чином, що працювали ми ото з Дмитром цілий день до восьмої години, і йти збирались, а Дмитро взяв щітку та мені по пиці фарбою і мазнув, мазнув ото мені по пиці фарбою, та й тікати, а я за ним. І біжу ото я за ним, а сам кричу мов несамовитий, а там, де з сходів у підворіття завертати — наскочив я з розгону на двірника і на панів, а скільки було з ним панів, не пригадую, а двірник за те мене вилаяв, а другий двірник теж вилаяв, і двірникова жінка вийшла, теж нас вилаяла, і пан якийсь у підворіття входив з панею, і теж нас вилаяв, бо ми з Митькою впоперек дороги лягли: я Митьку за чуприну вхопив і повалив і почав — дубасити, а Митька теж, з-під мене, за чуприну мене вхопив і собі почав дубасити, а робили ми оте не із злості, а по щирій дружбі, жартуючи. А потім Митька випручався та на вулицю й побіг, а я за ним, та не наздогнав і повернувся на фатеру сам,— бо прибрати треба було. Почав я прибирати і чекаю Дмитра, чи не надійде. Та біля дверей у сіни, за стіною, в закутку, на коробку й наступив. Дивлюся, лежить, в бумазі загорнута. Я бумагу ту розгорнув, бачу защіпочки такі малюсінькі, защіпоч— ки ті ми поскидали — аж у коробці сережки..."
— За дверима? За дверима лежала? За дверима? — скрикнув зненацька Раскольников, мутним, зляканим поглядом дивлячись на Разуміхіна, і повільно підвівся, спираючись рукою, на дивані.
— Еге... а що? Що з тобою? Чого ти так? — Разуміхін теж підвівся з місця.
— Нічого!..— ледве чутно відповів Раскольников, опускаючись знову на подушку і знову повертаючись до стіни. Всі помовчали трохи.
— Задрімав, певно, спросоння,— проказав, нарешті, Разуміхін, запитально дивлячись на Зосимова; той зробив ледь помітно заперечний знак головою.
— Ну, розповідай же,— сказав Зосимов,— що ж далі?
— Та що ж далі? Скоро тільки він побачив сережки, одразу ж, забувши і квартиру і Митьку, вхопив шапку і побіг до Душкіна і, як відомо, одержав від нього карбованця, а йому збрехав, що знайшов на панелі, і зараз же загуляв. А про вбивство твердить своє: "Нічого не знаю, нічого не відаю, тільки аж на третій день почув!" — "А чого ж ти досі не з´являвся?" — "З страху".— "А повіситись чого хотів?" — "Через думки".— "Через які думки?" — "А що засудять". Ну, от і вся історія. Тепер, як гадаєш, який вони з того висновок зробили?
— А чого там гадати, слід є, хоч який та є. Факт. Не на волю ж випустити твого маляра.
— Та вони ж його просто в убивці тепер записали! У них уже й сумнівів немає ніяких... [...]
V
Раптом в кімнату зайшов незнайомий чоловік.
Це був добродій не молодий уже віком, манірний, осанистий, з настороженою, бундючною фізіономією, який почав з того, що спинився на дверях, озираючись навкруги з образливо-неприховуваним здивуванням і немовби запитував поглядами: "Куди це я потрапив?" Недовірливо і навіть з нарочитим виглядом якогось переляку, замалим не образи, оглядав він тісну й низьку "морську каюту" Раскольникова. З тим же подивом перевів і втупив потім очі в самого Раскольникова, роздягненого, розпатланого, невмитого, який лежав на жалюгідному брудному своєму дивані і теж мовчки дивився на нього. Потім, так само повільно, прибулий почав розглядати скуйовдженого, неголеного й нечесаного Разуміхіна, що у свою чергу зухвало-запитально дивився йому просто в очі, не рухаючись з місця. Напружена мовчанка тривала з хвилину, і, нарешті, як і слід було сподіватись, сталася невеличка зміна декорацій. Збагнувши, мабуть, з деяких, дуже, одначе, явних ознак, що підкреслено суворою осанкою тут, у цій "морській каюті", нічогісінько не доб´єшся, добродій трохи пом´якшав, і ввічливо, хоч і не без суворості, промовив, звертаючись до Зосимова і відчеканюючи кожний склад в своєму запитанні:
— Родіон Романович Раскольников, пан студент або колишній студент?
Зосимов повільно ворухнувся і, може, й відповів би, коли б Разуміхін, до якого зовсім не зверталися, не випередив його.
— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба? Це фамільярне "а вам чого треба?" так і підсікло бундючного добродія, він навіть мало не обернувся до Разуміхіна, але встиг-таки вчасно стриматись і швидше повернувся знову до Зосимова.
— Ось Раскольников! — промимрив Зосимов, кивнувши на хворого, потім позіхнув, причому якось незвичайно широко розкрив свого рота і незвичайно довго тримав його так. Потім повільно потягнувся до своєї жилетної кишені, вийняв величезного випуклого золотого годинника, розкрив, подивився і так само повільно і ліниво потягнувся знову, щоб покласти його на місце.
Сам Раскольников весь час лежав мовчки, навзнак, і не одриваючись, хоч і без будь-якого виразу в очах, дивився на прибулого. Обличчя його тепер, коли вже не було перед очима тієї цікавої квітки на шпалерах, дуже зблідло і відбивало надзвичайне страждання, немовби він тільки що переніс тяжку операцію або страшне катування. Але помалу погляд Раскольникова ставав все уважнішим, потім в ньому прозирнуло зчудування, потім недовірливість і навіть ніби боязнь. Коли ж Зосимов, показавши на нього, промовив: "ось Раскольников", він, раптом швидко підвівшись, наче скочивши, сів на ліжку і майже визивно, але уриваним І слабким голосом, що затинався, промовив:
— Так! Я Раскольников! Чого вам треба?
Гість пильно подивився і поважно проказав:
— Петро Петрович Лужин. Я сподіваюсь, що моє ім´я не зовсім вже вам не відоме.
Але Раскольников, який чекав чогось зовсім іншого, тупо й замислено подивився на нього і нічого не відповів, немовби ім´я Петра Петровича почув справді уперше.
— Як? Невже ви досі ще не одержали ніяких відомостей? — спитав Петро Петрович, трохи бентежачись.
У відповідь на це Раскольников повільно опустився на подушку, закинув руки за голову і почав дивитись на стелю. Нудьга відбилася на обличчі Лужина. Зосимов і Разуміхін ще з більшою цікавістю почали його розглядати, і він, видимо, нарешті, сконфузивея.