— Боже мій! У нього всі груди роздавлені! Крові, крові скільки! — промовила вона в розпачі.— Треба зняти з нього весь верхній одяг! Повернись трохи, Семене Захаровичу, коли можеш,— крикнула вона йому.
Мармеладов пізнав її.
— Священика! — проказав він хрипким голосом. Катерина Іванівна одійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами, з розпачем вигукнула:
— О, трикляте життя!
— Священика! — проказав знову помираючий після хвилинної мовчанки.
— Пішли-и-и! — крикнула йому Катерина Іванівна; він послухався окрику і замовк Боязким, тужливим поглядом відшукував він її очима; вона знову повернулась до нього і стала в головах. Він трохи заспокоївся, але ненадовго.
Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров´ю сорочку і оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом´яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку ноламано. З лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять по бруківці.
— Дивно, як він ще опритомнів,— шепнув стиха лікар Раскольникову.
— Що ви скажете? — спитав той.
— Зараз помре.
— Невже ніякої надії?
— І найменшої немає. Доходить... До того ж голову дуже поранено... Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити... але... це буде даремно. Через п´ять або десять хвилин помре неодмінно.
— То краще вже пустіть кров!
— Ну нехай... А втім, я попереджаю вас, це буде зовсім даремно.
В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з´явився священик із запасними дарами, старенький і сивий. За ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.
Всі відступили. Сповідь тривала недовго. Помираючий навряд чи розумів гаразд що-небудь, і міг видавати тільки уривисті, невиразні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла з стільця хлопчика і, одійшов— ши в куток до груби, стала навколішки, а дітей поставила на коліна перед собою. Дівчинка тільки тремтіла; а хлопчик, стоячи голими колінцями на підлозі, розмірено підносячи рученятко, хрестився повним хрестом і вклонявся до землі, стукаючись лобом, що, видно, давало йому особливу приємність. Катерина Іванівна закусувала губи і стримувала сльози; вона теж молилась, зрідка обсмикуючи сорочечку на дитині і встигнувши накинути на занадто оголені плечі дівчатка косинку, яку взяла з комода, не підводячись з колін і молячись. Тим часом цікаві знову почали відчиняти двері з внутрішніх кімнат. А в сінях усе щільніше й щільніше стовплювалися глядачі, жильці з усіх квартир, не переступаючи, проте, поріг кімнати. Один тільки недогарок освітлював усю сцену.
В цю мить з сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона ввійшла, насилу зводячи дух від швидкого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: Йде! На вулиці зустріла!" Мати пригнула її на коліна і поставила біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпилася дівчина, і дивною була її раптова поява в цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; убрання її було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи, здавалося, нічого, забувши і про своє перекуплене з четвертих рук шовкове, непристойне тут, квітчасте плаття з довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вона взяла з собою, і про химерний солом´яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко, на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі, мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-таки коло самих дверей.
Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову підійшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.
— А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.
— Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього,— почав священик.
— Е-ет! Милостивий, та не до нас!
— Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи головою.
— А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.
— Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів...
— Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою.—Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п´яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи, а тільки мука була. Адже він п´яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава Богу, що помирає! Витрат менше!
— Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, такі почуття, великий гріх!
Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмовляла з священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.
— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би сьогодні п´яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б за вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б сіла,— от моя й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так простила!