— Вона поминки справляє?
— Атож, закуску; вона веліла дуже вам дякувати, що ви вчора допомогли нам... без вас зовсім ні за що було б поховати.— І губи й підборіддя її раптом затремтіли, але вона скріпилася і здержалась, хутчій опустивши очі знову вниз.
Під час розмови Раскольников пильно розглядав її. Це було худеньке, зовсім худеньке і бліде личко, трохи неправильне, якесь гостреньке, з гостреньким маленьким носиком і підборіддям, ЇЇ навіть не можна було назвати й гарненькою, але ж голубі очі її були такі ясні, і коли вони пожвавлювались, обличчя її ставало таким добрим і простодушним, що людей мимоволі вабило до неї. В обличчі її, та й в усій її фігурі, було крім того іще щось таке особливе, характерне лише для неї: незважаючи на свої вісімнадцять років, вона здавалася ще майже дівчинкою, багато молодшою за свої роки, зовсім майже дитиною, і це іноді навіть смішно проявлялося в деяких її рухах.
— Та невже Катерина Іванівна могла обійтися такою малою сумою, навіть ще закуску ставити має намір?..— спитав Раскольников, вперто продовжуючи розмову.
— Труна ж проста буде,.. і все буде просто, так що недорого... ми вчора з Катериною Іванівною все розрахували, так що й залишиться, щоб пом´янути... а Катерині Іванівні дуже хочеться, щоб так було. Адже не можна... їй розрада... вона така, ви ж знає...
— Розумію, розумію... звичайно... Що це ви мою кімнату розглядаєте? Он і матуся говорить теж, що на домовину схожа.
— Ви нам усе вчора віддали! — проказала раптом у відповідь Сонечка якимсь сильним і швидким шепотом, зненацька знову низько опускаючи голову. Губи й підборіддя її знову затремтіли. Її давно вже дуже вразила бідна обстановка комірчини Раскольникова, і тепер слова ці раптом вихопились самі собою. Запанувала мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Олександрівна навіть привітно подивилась на Соню.
— Родю,— сказала вона, встаючи,— ми, звичайно, обідаємо разом. Дунечко, ходім... А ти б, Родю, пішов погуляти трохи, а потім відпочив би, полежав, а тоді й приходь швидше. А то ми тебе стомили, боюсь я...
— Аякже, прийду,— відповів він, підводячись і заквапившись...— У мене одначе справа...
— Та невже ж ви й обідати будете нарізно? — закричав Разуміхін, з подивом дивлячись на Раскольникова,— що це ти?
— Аякже, прийду, звичайно, звичайно... А ти залишись на якийсь час. Адже він вам зараз не потрібний, мамо? Чи я, може, відбираю його?
— О, ні, ні! А ви, Дмитре Прокоповичу, прийдете обідати, будете такі ласкаві?
— Прошу вас, приходьте,— додала Дуня.
Разуміхін уклонився і весь засяяв. На мить усі якось дивно раптом зніяковіли.
— Прощай, Родю, тобто до побачення; не люблю говорити "прощай". Прощай, Насте... ой, знову "прощай" сказала!..
Пульхерія Олександрівна хотіла було й Сонечці вклонитись; але це якось в неї не вийшло, і, заквапившись, вона вийшла з кімнати.
Але Євдокія Романівна неначе чекала черги і, йдучи слідом за матір´ю мимо Соні, вклонилася їй уважливим, ввічливим і повним поклоном. Сонечка збентежилась, вклонилася якось поквапливо і злякано, і якесь навіть болісне відчуття відбилося на її обличчі, наче ввічливість і увага Євдокії Романівни були їй нестерпно тяжкі. [...]
— Ну от і славно! — сказав він Соні, повертаючись до себе і ясно подивившись на неї,— упокой Господь мертвих, а живим ще жити! Чи так? Правда? Адже правда?
Соня з подивом позирала на зненацька просвітліле його обличчя; він якийсь час мовчки й пильно до неї придивлявся, вся розповідь про неї її небіжчика-батька раптом зринула в цю мить в його пам´яті...
— Господи, Дунечко! — заговорила зразу ж Пульхерія Олександрівна, коли вийшли на вулицю,— тепер-от сама неначе рада, що ми пішли; легше якось. Ну, чи ж думала я вчора, у вагоні, що навіть з цього радітиму!
— Кажу ж вам, мамо, він ще дуже хворий. Невже ви не бачите? Може, в тривозі про нас і здоров´я підірвав. Треба бути вибачливим і багато, багато що можна простити...
— А от ти не була вибачлива! — гаряче й ревниво перебила одразу ж Пульхерія Олександрівна.— Знаєш, Дуню, дивилася я на вас обох, викапаний ти його портрет і не стільки обличчям, скільки душею: обоє ви меланхоліки, обоє похмурі й запальні, обоє горді і обоє великодушні... Я не вірю, щоб він був егоїстом, Дунечко. Правда ж?.. А як згадаю, що в нас ввечері сьогодні буде, так серце й замре...
— Не турбуйтесь, мамо, буде те, що повинно бути. [...]
V
Раскольников звернувся до Разуміхіна з проханням познайомити його з родичем — слідчим Порфирієм Петровичем, якому було доручено розслідувати вбивство старухи Альони Іванівни.
Порфирій Петрович був по-домашньому, в халаті, в дуже чистій білизні і в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п´ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть з черевцем, бритий, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо випуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре і навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Погляд цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, в якій було щось навіть баб´яче, і ніс у собі щось серйозніше, ніж можна було чекати, дивлячись на цю фігуру.
Порфирій Петрович, як тільки почув, що гість має до нього "дільце", зараз же запросив його сісти на диван, сам сів з другого краю і втупився в гостя, чекаючи негайного викладу суті справи, з тією посиленою і надто вже серйозною увагою, яка навіть гнітить і бентежить спочатку, особливо коли ви незнайомі, і особливо коли те, що ви розповідаєте, на вашу думку, далеко не пропорціональне тій незвичайній увазі, яку вам виявляють. Але Раскольников коротко і дуже складно виклав свою справу і собою лишився задоволений так, що навіть встиг досить добре роздивитися Порфирія. Порфирій Петрович теж і разу не одвів від нього очей за весь час, поки тойтоворив. Разуміхін, сівши навпроти, коло того ж стола, схвильовано й нетерпляче стежив за викладом справи, раз у раз переводячи очі з одного на другого, що вже було навіть занадто.