Вин у множині і різноманітних сортів не було, мадери теж: це було перебільшено, але вино було. Були горілка, ром і ліссабонське, все найнижчої якості, але всього в достатній кількості. З їстівного, крім куті, було три-чотири страви (між іншим і млинці), все приготоване в Амалії Іванівни, та крім того ставили разом два самовари для передбачуваних після обіду чаю і пуншу. [...] Ще одна неприємність теж почасти сприяла роздратуванню Катерини Іванівни: коли ховали небіжчика, з жильців, яких кликали на похорон, крім ляшка, що встиг-таки забігти і н? кладовище, майже нікого не було; на поминки ж, тобто до закуски, зійшлися тільки найменш значні, бідніші, багато хто з них в непристойному навіть вигляді, так, погань якась. А ті ж, хто визначніший і солідніший, ті всі, мов навмисно, наче змовившись, не прийшли. Петро Петрович Лужин, наприклад, можна сказати, найсолідніший з усіх жильців, не прийшов.
Одно слово, прийшли тільки: ляшок, потім якийсь плюгавенький канцелярист, що завжди мовчав, у заяложеному фраку, вугруватий і з гидким запахом; потім ще якийсь глухий і майже зовсім сліпий дідок, що колись служив в якомусь поштамті і якого хтось вже хтозна-відколи і не знати нащо утримував в Амалії Іванівни. З´явився також один п´яний відставний поручик, насправді провіантський чиновник, що дуже непристойно і гучно реготав, і, "уявіть собі", прийшов без жилета! [...]
Раскольников увійшов майже в той самий час, коли повернулися з кладовища. Катерина Іванівна дуже зраділа йому, по-перше, тому, що він був єдиний "освічений гість" з усіх гостей, і, "як відомо, готувався через два роки зайняти в тутешньому університеті професорську кафедру", а по— друге, тому, що він одразу ж і шанобливо попросив у неї вибачення за те, що, всупереч своєму бажанню, не міг бути на охороні.[...]
III
На порозі кімнати раптом з´явився Петро Петрович Лужин. Він стояв і суворо й уважливо оглядав усю компанію. [...]
Обійшовши бочком Катерину Іванівну, попрямував у протилежний куток, де була Соня.
Катерина Іванівна як стояла, так і залишилася на місці, мов громом прибита. Вона не в силі була зрозуміти, як міг Петро Петрович зректися хліба-солі її татуся. Вигадавши раз цю хліб-сіль, вона вже свято в неї сама вірила. Вразив її і діловий, сухий, повний навіть якоїсь зневажливої погрози тон Петра Петровича. Та й усі якось поступово притихли, коли він з´явився. Крім того, що цей "діловий і серйозний" чоловік занадто вже не підходив до усієї цієї компанії, було видно, що він прийшов з якимсь важливим наміром, що, певно, якась надзвичайна причина привела його в таку компанію і що, виходить, зараз щось трапиться, щось буде. Раскольников, який стояв коло Соні, відступився, щоб пропустити його; Петро Петрович, здавалося, зовсім його не помітив. Незабаром на порозі з´явився і Лебезятников; в кімнату він не ввійшов, а спинився теж з якоюсь особливою цікавістю, майже з подивом; прислухався, але, здавалося, довго чогось не міг збагнути.
— Пробачте, що я, може, невчасно, але справа досить важлива,— промовив Петро Петрович якось взагалі і не звертаючись ні до кого особливо; — я навіть і радий на людях. Амаліє Іванівно, прошу вас уклінно, як хазяйку квартири, звернути особливу увагу на мою дальшу розмову з Софією Іванівною. Софіє Іванівно,— провадив він далі, звертаючись безпосередньо до страшенно збентеженої і вже наперед зляканої Соні,— з стола мого, в кімнаті друга мого, Андрія Семеновича Лебезятникова, зараз же слідом за відвіданням вашим, зник державний кредитний білет вартістю в сто карбованців, що належав мені. Коли, може, вам якимсь чином відомо і ви скажете нам, де він є тепер, то запевняю вас словом честі і беру всіх у свідки, що справа на тому й скінчиться. В противному ж разі %мушений буду вдатися до заходів вельми серйозних, тоді... нарікайте вже на себе!
Цілковита тиша запанувала в кімнаті. Навіть діти, що плакали перед тим, затихли. Соня стояла бліда, як мрець, дивилася на Лужина і нічого не могла відповісти. Вона начебто ще й не розуміла. Минула якась хвилина.
— Ну, то що ж? — спитав Лужин, пильно дивлячись на неї.
— Я не знаю... Я нічого не знаю...— тихим голосом промовила нарешті Соня.
— Ні? Не знаєте? — перепитав Лужин і ще трохи помовчав.— Подумайте, мадемуазель,— почав він суворо, але все ще начебто умовляючи,— обміркуйте, я згоден дати вам ще час, щоб ви все як слід зміркували. Але ж бачите: коли б я не був такий упевнений, то вже, зрозуміла річ, при своїй досвідченості, не рискнув би так прямо вас обвинуватити; бо за подібне, пряме й прилюдне, але неправдиве або навіть тільки помилкове звинувачення, я, деякою мірою, сам відповідаю. Я ж знаю це. Сьогодні вранці я розміняв, для своїх потреб, кілька п´ятипроцентних білетів, на суму, номінально, в три тисячі карбованців. Розрахунок у мене записаний в бумажнику. Прийшовши додому, я,— свідок тому Андрій Семенович,— почав лічити гроші і, налічивши дві тисячі триста карбованців, поклав їх в бумажник, а бумажник у бокову кишеню сюртука. На столі лишалося близько п´ятисот карбованців кредитними білетами, і між ними три білети, по сто карбованців кожний. Саме тоді завітали ви (на моє запрошення) — і весь час, поки були у мене, мали надзвичайно збентежений вигляд, навіть тричі, серед розмови, вставали і поспішали чомусь піти, хоч розмова наша ще не була скінчена. Андрій Семенович може все це засвідчити. Певно, ви самі, мадемуазель, не відмовитесь підтвердити і заявити, що я кликав вас через Андрія Семеновича, виключно для того тільки, щоб переговорити з вами про сирітське і безпорадне становище вашої родички, Катерини Іванівни (до якої я не міг прийти на поминки), і про те, як би добре було влаштувати на її користь щось подібне до підписки, лотереї абощо. Ви мені дякували і навіть заплакали (я розповідаю все так, як було, щоб, по-перше, нагадати вам, а по-друге, показати вам, що з пам´яті моєї не стерлася жодна дрібниця). Потім я взяв з стола кредитний білет в десять карбованців і дав вам від свого імені, для вашої родички, як мою посильну допомогу. Все це бачив Андрій Семенович. Потім я вас провів до дверей,— все ще так само, як і до того, збентежену,— після чого залишився наодинці з Андрієм Семеновичем, поговорив з ним хвилин з десять, потім Андрій Семенович вийшов, я ж знову повернувся до стола, до грошей, що лежали на ньому, щоб, перелічивши їх, покласти, як і мав намір перед тим, окремо. На подив мій, одного білета в сто карбованців в числі інших я не знайшов. Прошу ж тепер розміркувати: запідозрити Андрія Семеновича я вже ніяк не можу; навіть думки такої соромлюсь. Помилитись у лічбі я теж не міг, бо за хвилину перед вашим приходом, перелічивши все, я переконався, що підсумок правильний. Згодьтесь самі, що, пригадуючи ваше збентеження, те, як ви поспішали піти, як і те, що ви тримали руки якийсь час на столі; взявши, нарешті, до уваги громадський стан ваш і зв´язані з ним звички, я, так би мовити, з жахом і навіть проти своєї волі змушений був спинитися на підозрінні,— звичайно, тяжкому, але — справедливому! Додам і скажу ще раз, що, незважаючи на всю мою очевидну впевненість, розумію, що все-таки в теперішньому обвинуваченні моєму є деякий для мене риск. Але, як бачите, я не можу мовчати; я протестую і скажу вам через що: єдино, добродійко, єдино через найчорнішу невдячність вашу! Як же так? Я ж вас запрошую в інтересах бідної родички вашої, я ж даю вам посильне подаяння моє в десять карбованців, а ви ж, тут-таки, одразу ж, відплачуєте мені за все це отаким вчинком! Ні, це дуже недобре! Тут потрібна наука. Подумайте ж гарненько, а крім того, як справжній друг ваш, прошу вас (бо кращого друга не може бути у вас зараз), схаменіться! Інакше буду невблаганний! Йу, то як?