Петро Петрович скоса подивився на Раскольникова. Погляди їх зустрілися. Палаючий погляд Раскольникова, здавалося, спопелить його. Тимчасом Катерина Іванівна вже наче нічого не чула: вона пригортала і цілувала Соню, мов несамовита. Діти теж обнімали з усіх боків Соню своїми рученятами, а Поленька,— яка хоч і не зовсім розуміла, в чому річ,— так і обливалася слізьми, надриваючись від ридань і сховавши своє розпухле від плачу гарненьке лйчко на Сониному плечі.
— Як це підло! — пролунав несподівано від порога гучний голос.
Петро Петрович швидко оглянувся.
— Яка підлота! — повторив Лебезятников, пильно дивлячись йому в очі.
Петро Петрович навіть ніби здригнувся. Це помітили всі. (Потім про це згадували). Лебезятников ступив у кімнату.
— І ви насмілились мене в свідки брати? — сказав він, підходячи до Петра Петровича.
— Що це значить, Андрію Семеновичу? Про що ви говорите? — пробурмотів Лужин.
— Те значить, що ви... наклепник, от що означають мої слова! — з запалом мовив Лебезятников, суворо дивлячись на нього своїми підсліпуватими очицями. Він був дуже розгніваний. Раскольников так і втупився в нього, мовби підхоплюючи й зважуючи кожне слово. Знову запанувала тиша. Петро Петрович навіть майже розгубився, особливо в першу мить.
— Якщо це ви мені...— почав він, заїкаючись,— то що з вами? Чи при своєму ви розумі?
— Та я при своєму, а от ви так... мерзотник! Ой, як же це підло! Я увесь час слухав, я навмисно чекав, щоб усе зрозуміти, бо, скажу я вам, навіть досі все це виглядає не зовсім логічно... Але для чого ви це зробили — не розумію.
— Та що я зробив такого! Чи перестанете ви говорити вашими дурними загадками! Чи ви, може, напідпитку?
— Це ви, негідна людина, може, п´єте, а не я. Я горілки зовсім ніколи й не п´ю, бо це несумісно з моїми переконаннями! Уявіть, він, він сам, своїми власними руками віддав ці сто карбованців Софії Семенівні,— я бачив, я свідок, я присягу візьму! Він, він! — повторював Лебезятников, звертаючись до всіх і кожного.
— Та ви з глузду з´їхали, чи що, молокосос? — заверещав Лужин,— вона тут сама перед вами, ось,— вона сама тут, зараз тільки, при всіх підтвердила, що, крім десяти карбованців, нічого від мене не одержувала. Як же це я міг би їй передати їх після цього?
— Я бачив, бачив! — кричав Лебезятников,— і хоч це суперечить моїм переконанням, я готовий зараз же в суді хоч як присягнути, бо бачив, як ви їй нишком підсунули! Та тільки ж я, дурень, подумав, що ви заради благодіяння підсунули! Коло дверей, прощаючись з нею, коли вона повернулася і коли ви однією рукою тиснули їй руку, другою, лівою, ви й поклали їй нишком у кишеню кредитку. Я бачив! Бачив!
Лужин пополотнів.
— Що ви патякаєте! — зухвало скрикнув він,— та і як ви могли, стоячи біля вікна, розглядіти кредитку! Вам привиділося... ви ж підсліпуваті. Ви марите!
— Ні, не привиділося! І хоч я й далеко стояв, але все, все бачив, і хоч од вікна дійсно важко розглядіти кредитку,— це ви правду кажете,— але я, з особливої причини, знав напевно, що це саме сто карбованців, бо, коли ви давали Софії Семенівні десять карбованців,— я бачив сам,— ви тоді ж узяли з стола і сотню (це я бачив, бо стояв тоді близько, і через те, що в мене зараз же виникла одна думка, то й не забув, що у вас в руках сотня). Ви її склали і тримали, затиснувши в руці, весь час. Потім я знову забув, але коли ви почали підводитись, то з правої руки переклали в ліву і мало не впустили; я одразу ж знову згадав і знову ж таки подумав, що ви хочете, потай від мене, благодіяння їй зробити. Можете уявити, як я почав стежити,— ну й побачив, як пощастило вам покласти їй у кишеню. Я бачив, бачив, я присягну!
Лебезятников мало не задихався. З усіх боків почали лунати різні вигуки, найбільше вигуки здивування; але от почулися й такі, в яких звучали і грізні ноти. Люди почали приступати ближче до Петра Петровича. Катерина Іванівна кинулась до Лебезятникова.
— Андрію Семеновичу! Я в вас помилилась! Захистіть її! Один ви за неї! Вона сирота, вас Бог послав! Андрію Семеновичу, голубчику, батечку!
І Катерина Іванівна, майже не тямлячи, що робить, кинулася перед ним на коліна.
— Дурниця! — закричав розлючений до нестями Лужин,— дурницю ви все мелете, добродію. "Забув, згадав, забув" — що це таке! Виходить, я навмисно їй підклав? Навіщо? З яким наміром? Що спільного у мене з цією...
— Навіщо? Цього ж я й сам не розумію, а що я розповідаю дійсний факт, то це правда! Я ще й тому певен, мерзотна ви, злочинна людина, що добре пам´ятаю, як з цього приводу мені одразу ж, саме в той час, коли дякував вам і руку вам тиснув, спало на думку питання: навіщо ж ви поклали їй гроші у кишеню нишком? Тобто чому саме нишком? Невже тому тільки, що хотіли, щоб я не бачив, знаючи мої переконання, що заперечую приватну благодійність, як таку, яка нічого не виправляє радикально. Ну й вирішив, що вам справді передо мною соромно такі куші давати і, крім того, може, подумав я, він хоче їй сюрприз зробити, здивувати її, коли вона знайде у себе в кишені аж сто карбованців. (Бо деякі благодійники дуже люблять отак розмазувати свої благодіяння; я знаю). Потім мені теж подумалось, що ви хочете її випробувати, тобто, чи прийде вона, гроші знайшовши, дякувати! Потім, що хочете уникнути подяки і щоб, ну, як це там кажуть: щоб права рука, чи що, не знала... одно слово, якось так... Ну, та чи мало мені думок тоді спало, так що я вирішив усе це обміркувати потім, але все-таки визнав за неделікатне виявити перед вами, що знаю ваш секрет. Але, разом з тим, мені тут-таки знову подумалося: адже може статися, що Софія Семенівна, перш ніж помітить гроші, ще й загубить їх, от чому я вирішив піти сюди, викликати її і сказати, що їй поклали в кишеню сто карбованців. [...]
Петро Петрович відчув, що справи погані.
— Яке мені діло, що вам прийшли в голову якісь там дурні думки,— закричав він.— Це зовсім не доказ! Вам могло все це приверзтися уві сні, от і все! А я вам кажу, що ви брешете, добродію! Брешете й зводите наклеп, бо злі на мене і саме тому злі, що я не здався на ваші вільнодумні і безбожні соціальні пропозиції, от що!