Свидригайлов нетерпляче вдарив кулаком по столу. Він розчервонівся. Раскольников бачив ясно, що склянка чи півтори шампанського, які він випив, відсьорбуючи непомітно, ковтками, подіяли на нього хворобливо, і вирішив скористатись з нагоди. Свидригайлов був йому дуже підозрілий.
— Ну, після цього я вже цілком переконаний, що ви й сюди приїхали, маючи на думці мою сестру,— сказав він Свидригайлову прямо, нітрохи не криючись, щоб ще більше роздражнити його.
— Е-е, годі вам,— начебто спохватився раптом Свидригайлов,— адже я вам казав... і до того ж, ваша сестра терпіти мене не може.
— Та і я переконаний, що не може, але ж не в тому тепер річ.
— А ви переконані, що не може? (Свидригайлов прищулився і насмішкувато посміхнувся). Ваша правда, вона мене не любить, але ніколи не ручіться, коли йдеться про справи, які були між чоловіком і дружиною або коханцем і коханкою. Тут завжди є такий куток, який завжди цілому світові лишається невідомим, а відомий тільки їм двом. [...]
— Все це дурниця,— сказав Свидригайлов, намочуючи рушник і прикладаючи його до голови,— а я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозріння на порох розвіяти. А чи знаєте ви, наприклад, що я одружуюсь?
Є один такий паралізований батько, відставний чиновник, у кріслі сидить і третій рік на ноги не стає. Є і мати, дама розсудлива, матуся ота. Син десь в губернії служить, не допомагає. Дочка вийшла заміж і не навідує, а на руках двоє маленьких племінників (своїх начебто мало), та взяли, не давши курсу закінчити, з гімназії дівчинку, дочку свою найменшу, через місяць ще тільки шістнадцять мине, значить через місяць її і віддати можна. Це за мене тобто. Ми поїхали; як це у них смішно; рекомендуюсь: поміщик, удівець, відомої родини, з такими й такими зв´язками, з капіталом,— ну що з того, що мені п´ятдесят, а тій і шістнадцяти немає? Хто ж на те зважає? Ну, а спокусливо ж, га? Адже спокусливо, ха! ха! Подивились би ви, як я розговорився з татусем та з матусею! Заплатити варто, щоб тільки подивитись на мене тоді. Виходить вона, присідає, ну можете собі уявити, ще в коротенькому платтячку, справжній тобі бутончик, не розпустився ще, червоніє, паленіє, мов зоря (сказано їй, звичайно). Не знаю, як ви відносно жіночих личок, але, як на мене, ці шістнадцять років, ці дитячі ще оченята, ця полохливість і сльозинки соромливості,— як на мене, це краще за вроду, а вона ще до того ж і з себе мов лялечка. Білявеньке волоссячко, в маленькі локончики баранчиком закручені, губки пухкенькі, ясночервоні, ніженьки — розкіш!.. Ну, познайомились, я сказав, що поспішаю через домашні обставини, і другого ж дня, позавчора тобто, нас і благословили. Тепер, як тільки приїду, то одразу ж її до себе на коліна, та так і не спускаю... Ну, червоніє, мов зоря, а я цілую раз у раз; а матуся, звичайно, повчає, що це, мовляв, твій чоловік і що це так годиться, одно слово, розкіш! І це становище теперішнє, женихівське, далебі, може, краще й за подружнє. [...] А знаєте, у неї личко наче у Рафаелевої Мадонни. У Сікстинської ж Мадонни обличчя фантастичне, обличчя скорботної юродивої, вам це не впало в очі? Ну, то отаке воно. Тільки ото нас благословили, я другого дня на півтори тисячі й привіз: діамантовий убір один, перловий другий та срібну дамську туалетну шкатулку — отаку завбільшки, з усякою всячиною, то навіть у неї, у тієї мадонни, личко зашарілося. Посадовив я її вчора на коліна, та, мабуть, дуже вже безцеремонно,— вся спалахнула і слізки бризнули, та виказати не хоче, а сама аж палає. Вийшли всі на якийсь час, ми з нею самі лишились, раптом кидається мені на шию (сама вперше), обнімає мене обома рученятами, цілує і присягається, що вона буде мені послушною, вірною і доброю дружиною, що вона зробить мене щасливим, що вона все своє життя покладе, кожну мить свого життя, все, все віддасть, а за все те хоче мати від мене тільки саму лиш мою повагу і більше мені, каже, "нічого, нічого не треба, ніяких подарунків!". Згодьтесь самі, що вислухати таке признання віч-на-віч від такого шістнадцятирічного янголяти з рум´янцем дівочої соромливості і сльозинками ентузіазму в очах,— згодьтесь самі, воно досить приємно. Приємно ж, правда? Адже варт чого-небудь, га? Ну, адже варт? Ну... ну, слухайте... ну, поїдемо до моєї нареченої... тільки не зараз!
— Одно слово, у вас ця жахлива різниця Віку та розвитку і розпалює похіть! І невже ви справді так одружитесь?
— А що ж? Неодмінно. Кожен сам про себе дбає і від усіх веселіше той і живе, хто за всіх краще себе зуміє обдурити.
— Ви одначе влаштували дітей Катерини Іванівни. А втім... втім, ви мали на це свої причини... я тепер уже розумію.
— Дітей я взагалі люблю, я дуже люблю дітей,— зареготав Свидригайлов.— Щодо цього я можу навіть розповісти один дуже цікавий епізод, дія якого і досі триває. Першого ж дня по приїзді пішов я по різних цих клоаках, ну, після семи років так і допався. Ви, певно, помічаєте, що я з своєю компанією не поспішаю сходитись, з колишніми тобто друзями і приятелями. Ну, та й скільки можна довше без них протягну.[...]
Свидригайлов був, проте, не дуже захмелілий; в голову ударило тільки на мить, хміль поступово вивітрювався. Він був чимсь дуже заклопотаний, чимсь надзвичайно важливим, і хмурився. Сподівання чогось, очевидно, хвилювало його й непокоїло. З Раскольниковим в останні хвилини він якось раптом змінився і чимраз ставав грубішим і насмішкуватішим. Раскольников усе це помітив і навіть стривожився. Він став щось підозрівати і вирішив піти за Свидригайловим.
V
Раскольников пішов слідом за ним.
— Це що! — скрикнув Свидригайлов, обертаючись,— я ж, здається, сказав...
— Це значить те, що я од вас тепер не відстану.
— Що-о?
Обидва спинились, і обидва якийсь час дивилися один на одного, мовби міряючись.
— З усіх ваших напівп´яних розповідей,— різко відказав Раскольников,— я рішуче прийшов до висновку, що ви не тільки не залишили своїх найпідліших замірів щодо моєї сестри, але навіть більш ніж-будь— коли зайняті ними. Мені відомо, що сьогодні вранці сестра моя одержала якогось листа. Вам увесь час не сиділося на місці... Ви, правда, водночас могли відкопати яку-небудь дружину; та це нічого не значить. Я хочу переконатись особисто...