— А докори совісті? Ви заперечуєте в ньому, виходить, будь-яке моральне почуття? Та хіба ж він такий?
— Ах, Євдокіє Романівно, тепер усе перевернулося, а втім, воно ніколи й не було в особливому порядку. Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам´ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може в той самий час і говорили, коли він тут лежав та своє надумував. У нас же в освіченому товаристві особливо священних заповідей немає, Євдокіє Романівно: хіба що хтось собі по книжках складе... або з літописів щось виведе. Але ж це здебільшого вчені і, знаєте, у певному розумінні все простаки, так що навіть і не личить таке світській людині. А втім, мої думки взагалі ви знаєте; я зовсім нікого не обвинувачую. Сам я ледащо, цього й додержуюсь. Та ми про це вже не раз говорили. Я навіть мав щастя зацікавлювати вас моїми міркуваннями... Ви дуже бліді, Євдокіє Романівно!
— Я цю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, яким усе дозволено... Мені приносив Разуміхін...
— Пан Разуміхін? Статтю вашого брата? В журналі? Є така стаття? Не знав я. От десь, мабуть, цікаво! Та куди ж ви, Євдокіє Романівно?
— Я хочу бачити Софію Семенівну,— проказала слабким голосом Дунечка.— Як до неї пройти? Вона, може, вже повернулась; я неодмінно хочу її бачити зараз. Хай вона...
Євдокія Романівна не могла договорити; дихання її буквально припинилося.
— Софія Семенівна не повернеться до ночі. Я так гадаю. Вона мала прийти дуже скоро, коли ж ні, то вже дуже пізно...
— А, то ти брешеш! Я бачу... ти брехав... ти все брехав!.. Я не вірю тобі! Не вірю! Не вірю! — кричала Дунечка несамовито, зовсім не тямля— чись.
Майже непритомною впала вона на стілець, якого поспішив підставити їй Свидригайлов.
— Євдокіє Романівно, що з вами, опам´ятайтесь! Ось вода. Ковтніть хоч трохи...
Він бризнув на неї водою. Дунечка здригнулася і отямилась.
— Дуже вплинуло! — бурмотів про себе Свидригайлов, нахмурившись.— Євдокіє Романівно, заспокойтесь! Знайте, що в нього є друзі. Ми його врятуємо, визволимо. Хочете, я повезу його за кордон? У мене є гроші; я за три дні добуду квиток. А відносно того, що він убив, то він ще зробить багато добрих справ, так що все це загладиться, заспокойтесь. Великою людиною ще може бути. Ну, що з вами? Як ви себе почуваєте?
— Лиха людина! Він ще насміхається. Пустіть мене...
— Куди ви? Та куди ви?
— До нього. Де він? Ви знаєте? Чого ці двері замкнені? Ми ввійшли сюди в ці двері, а тепер вони замкнені на ключ. Коли ви встигли їх замкнути?
— Не можна ж було кричати на всі кімнати те, про що ми тут говорили. Я зовсім не насміхаюсь; мені тільки говорити цією мовою обридло. Ну куди ви така підете? Чи ви хочете пошкодити йому? Ви його доведете до люті, і він сам себе викаже. Знайте, що за ним уже стежать, вже натрапили на слід. Ви тільки йому пошкодите. Почекайте: я бачив його і говорив з ним зараз; його ще можна врятувати. Почекайте, сядьте, обміркуємо разом. Я для того й кликав вас, щоб поговорити про це віч-на— віч і добре обміркувати. Та сядьте ж!
— Як же саме ви можете його врятувати? Хіба його можна врятувати?
Дуня сіла. Свидригайлов сів поруч.
— Все це від вас залежить, від вас, тільки від вас,— почав він, блискаючи очима, майже пошепки, збиваючись і навіть не вимовляючи деяких слів від хвилювання.
Дуня злякано одхитнулася від нього. Він теж весь тремтів.
— Ви... одне ваше слово, і він врятований! Я... я його врятую. У мене є гроші й друзі. Я зараз же відправлю його, а сам візьму паспорт, два паспорти. Один його, другий мій. У мене друзі, у мене є ділові люди... Хочете? Я візьму ще й вам паспорт... вашій матері... навіщо вам Разуміхін? Я вас теж люблю... Я вас безмірно люблю. Дайте мені край вашої сукні поцілувати, дайте, дайте! Я не можу чути, як вона шелестить. Скажіть мені: зроби ось це, і я зроблю! Я все зроблю! Я неможливе зроблю. У що ви віруєте, в те і я віруватиму. Я все, все зроблю! Не дивіться, не дивіться на мене так! Ви ж мене вбиваєте...
Він почав навіть марити. З ним щось раптом зробилося, наче йому в голову щось ударило. Дуня схопилася й кинулась до дверей.
— Відчиніть! відчиніть! — кричала вона крізь двері, кличучи на допомогу і трясучи двері.— Відчиніть же! Невже нікого немає?
Свидригайлов опам´ятався і встав. Губи його повільно розтягалися в злісну і глузливу усмішку, але ще не перестали тремтіти.
— Там нікого немає,— проказав він тихо і повільно,— хазяйка пішла, і даремно так кричати; тільки себе марно хвилюєте.
— Де ключ? Відчини зараз двері, зараз, негідна людина!
— Я ключ загубив і не можу його знайти.
— А? То це насильство! — скрикнула Дуня, сполотніла і кинулася в куток, де вмить загородилась столиком, що потрапив їй під руку. Вона не кричала; але вона вп´ялася поглядом у свого мучителя і пильно стежила за кожним його рухом. Свидригайлов теж не зрушував з місця і стояв проти неї в другому кінці кімнати. Він навіть оволодів собою, принаймні зовні. Але обличчя все ще було бліде і насмішкувата посмішка не сходила з нього.
— Ви сказали зараз "насильство", Євдокіє Романівно. Коли насильство, то ви ж самі можете зміркувати, що я вжив заходів. Софії Семенівни дома немає; до Капернаумових дуже далеко, п´ять замкнених кімнат. Нарешті, я принаймні вдвоє дужчий за вас, і, крім того, мені боятись нічого, бо вам і потім не можна скаржитись: адже не захочете ж ви справді виказати вашого брата? Та й не повірить вам ніхто: ну, з якої речі дівчина пішла сама до одинокого на квартиру? Так що, коли навіть і братом пожертвуєте, однаково нічого не доведете: насильство дуже важко довести, Євдокіє Романівно.
— Негідник! — прошептала Дуня обурено.
— Як собі хочете, але майте на увазі, я говорив усе це поки що тільки як припущення. За моїм же особистим переконанням ви цілком праві: насильство — мерзота. Я говорив тільки тому, що на совісті вашій зовсім нічого не лишиться, навіть коли б... навіть коли б ви і захотіли врятувати вашого брата добровільно, так, як я вам пропоную. Ви просто, значить, скорилися б обставинам, ну силі, нарешті, коли вже без цього слова не можна. Подумайте про це; доля вашого брата і вашої матері у ваших руках. Я ж буду ваш раб... на все життя... я отут ждатиму...